Роман “Маруся Чурай” є глибоко психологічним твором, кожен образ в якому є ніби окремим штрихом до загальної картини. Маруся Чурай – головна героїня роману, вона – натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. “Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня.
Це – душа”. Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра. Саме йому доля показала Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту.
Роман починається сценою суду, в якій виявляється ставлення інших героїв роману до
Хто ж ці персонажі? Це і суперниця в коханні до Гриця – Галя Вишняківна, і матері, вбиті горем, – Марусина й Гриця Бобренка. їхні риси характеру у складній ситуації розкриваються по-різному.
Ось, наприклад, що говорить на суді Галя Вишняківна:
Вже тато наш і на весілля втратились,
А Гриць помер… а Гриця вже нема…
Уже цих. двох рядків достатньо, щоб відчути, наскільки дрібні інтереси дівчини. Втративши нареченого, Галя думає не про його смерть, його долю, а про витрати на весілля.
На противагу їй, Маруся, яку судять за вбивство, сама стоїть, немовби мертва:
Вона
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
Мовчазне вмирання Марусі – приклад справжнього почуття і переживання.
Дійсно, дуже по-різному реагують на цю страшну подію люди. Кожен проявляє своє внутрішнє “я”, якою є людина, наскільки висока чи ница її власна душа. Адже недарма говорять у народі: “кожен судить по собі”. Згадаймо слова Бобренчихи, вбитої горем матері, ось як вона оцінює кохану дівчину свого сина:
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе,
Розпутниця, обманом завела.
Це не схоже на реакцію пригніченої горем матері. Вона ненавидить усіх, хто не схожий на неї, тому й обирає для сина свою наречену – Галю Вишняківну – багату дівчину без серця, як у неї самої.
Але народ не глухий і не сліпий, ніхто Не повірив на суді, що Маруся розпутна й нечесна дівчина, що вона навмисно вбила Гриця, бо парубок
… сватав ту, а в тої опинився.
А хто ж із нас, як кажуть, без гріха?
Так, всі нібито говорять правду, але ця правда вимірюється власним світоглядом, власною душею, бо “правда… слово більмувате. Воно не бачить, хто його сказав”. Тому й створюється враження, що Бобренчиха і Галя переймаються зовсім не смертю Гриця, а втратою власних ілюзій, мрій, бажань.
Для першої важливо збагатитися за рахунок одруження сина, для другої – вийти заміж за видного козака.
Одна Маруся втрачає сенс життя, втрачає свою пісню разом із коханим. Ось вони – два світи, один – світ високих почуттів, другий – світ душевної убогості і потворності почуттів. І не торкнеться цей другий світ Марусиних ніг, хоч сичить, як змія.
І неначе зойк серед усіх цих пересудів, чується голос Марусиної матері:
За крок од смерті, перед вічним сном,
Одного прошу:
У мою дитину
Не кидайте словами, як багном!
Це прекрасний момент роману, вся сила материнської любові передана цими словами. У них відчутна вся глибина трагедії матері, що бажає захистити свою дитину. І це їй вдається, бо материне серце ніколи не зрадить!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)