Культова фігура вісімдесятих. Касети з його піснями переписували нескінченно – і затирали до дір від постійного прослуховування. Його обожнювали всі – і підлітки, які хрипкими голосами в під’їздах співали “під Висоцького”, і запеклі театрали, і питущі офіцери в далеких гарнізонах, і інтелігенти, і кримінальники, і дисиденти, і кагебешнікі.
Від тайги до британських морів. І кожний знаходив своє, лише про нього сказане, до болю рідне. Було і про тещу. Було і про волю. Було і про війну. І про спорт. І про алкоголіків. І про шизофреників.
Але і тексти пісень, самі по собі, не тільки “доводилися до двору”, але і легко запам’ятовувалися, ставали істинно народними – і при цьому гаряче улюбленими. Як, наприклад, відразу розійшлася по країні після фільму “Вертикаль” “Пісня про друга”:
Якщо друг виявився раптом І не друг і не ворог, а так! Якщо відразу не – розбереш, Поганий він або гарний!
Він багато писав і співав
Його пісні про війну дивно людяні.
!Він мовчав невлад і не в такт підспівував, Він завжди говорив про інше, Він мені спати не давав, Він зі сходом вставав,
А вчора не повернувся з бою! І як пронизливо звучить: Нині вирвалося – начебто з полону весна – Помилково окликнув його я: “Друг, залиш покурити!”, А у відповідь – тиша!
Він учора не повернувся з бою.
Його пісні – своєрідна енциклопедія народного життя. Сатира, гротеск – і відразу глибоко ліричні рядки, і дуже особисті, наболілі!
Я не люблю впевненості ситої, Уж краще нехай відмовлять гальма. Прикро мені, коли слово “честь” забуте І коли в честі наклепи позаочі.
Коли я бачу зламані крила, Немає жалості в мені, і не спроста: Я не люблю насильства і безсилля, От тільки жаль розп’ятого Христа. Я не люблю себе, коли я боюся,
Я не терплю, коли безневинних б’ють. Я не люблю, коли мені лізуть у душу, Тим більше, коли в неї плюють.
Він працював з повною самовіддачею, “на нерві”, заганяючи себе, як кінь. І сам почував, що надто! але натура не дозволяла жити по-іншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.
Згину я – мене пушинкою ураган змете з долоні, І в санях мене галопом повезуть по снігу ранком, – Ви на крок неквапливий перейдіть, мої коні, Хоч небагато, але продовжите шлях до останнього притулку! Трохи повільніше, трохи повільніше! ! Не укажчики вам батіг і батіг!
Але щось коні мені попалися вибагливі – І дожити не встиг, мені доспівати не встигнути.
Обстановка в країні була не сама підходяща для щирості. Він працював, як каторжний – у театрі, на концертах – але було відчуття, що все не так, що Слово грузне в павутині неправди і лицемірства. Його обожнювала країна – від мала до велика, – а офіційно його як би й не було. Саморобними касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок практично не було. Так і жив.
Мотався з гастролями. Виступав у якихось закуткових клубах і дико втомлювався. Мучила депресія, намагався рятуватися споконвічним російським засобом – алкоголем і новомодним іноземним – наркотиками.
Що тільки наблизило розв’язку. Завдяки Висоцькому, Галичу, Окуджаві, Візбору, Кіму давно забутий – середньовічний – жанр бардівської пісні знайшов нове життя, завоював заслужені любов і повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пісня залишилася б захопленням досить невеликої групи прихильників. Висоцький подарував їй всю країну.
Прийшов новий час. І пролунали нові пісні: Андрій Макаревич, Віктор Цой, Ілля Кормільцев, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков! Не будь у їхніх авторів дитячого захоплення Висоцьким – чи почули б ми їх?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)