РОЗДІЛ ІІ. ВІД АРІСТОТЕЛЯ ДО СЬОГОДЕННЯ
Короткий огляд розвитку літературознавчої думки
12. ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В ОСТАННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ XIX СТОЛІТТЯ
Розвиток українського літературознавства в останні десятиліття XIX століття відбувався в несприятливих умовах: сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876 р.), закриття національних театрів (1884 р.), заборона дитячих видань (1885 р.) суттєво погіршили умови для роботи українських письменників і літературознавців, звели нанівець їхні можливості щодо друкування
На шпальтах львівських видань відбулася широка літературно-критична дискусія 1873-1878 років, у якій брали участь М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, М. Павлик, І. Франко та інші.
“Друга половина XIX ст., – на думку П. М. Федченка, – була періодом активного формування
Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814-1895 рр.), який у своїх наукових і літературно-критичних працях 70- 90-х років (“Література російська, великоруська, українська і галицька”, 1873-1874 рр.; “Листи на Наддніпрянську Україну”, 1893- 1894 рр.; “Святкування роковин Шевченка в “руському обществі””, 1873 р.; “Війна з пам’яттю про Шевченка”, 1882 р.; “Т. Шевченко в чужій хаті його імені”, 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури.
Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.
Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.
Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об’єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає “виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище” . Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов’язував з творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, частково Ю. Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.
У другій половині XIX століття в Україні виникає так звана художньо-психологічна школа літературознавства. Її зародження пов’язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835- 1891 рр.) та його послідовників А. Горнфельда, Д. Овсянико-Куликовського, Т. Райнова, Б. Лезіна, В. Харцієва, І. Лапшина. За основу свого вчення О. Потебня, а викладене воно в низці наукових праць (“Мысль й язык”, “Из записок по теории словесности”, “Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка”), взяв ідеї німецького філолога В. Гумбольдта (1767- 1835 рр.), який досліджував зв’язок мови та мислення.
Український науковець вважав, що трьом елементам слова – звукові, внутрішній формі, лексичному значенню в будь-якому літературному творі відповідають зовнішня форма, образ і зміст (ідея). Таким чином, внутрішній формі слова у художньому творі відповідає образ. Кожне окреме слово Потебня розглядав як специфічний поетичний твір.
Мистецтво для людини існує як засіб пізнання дійсності. Воно розвивається паралельно з науковим пізнанням. Поет творить, на думку Потебні, спочатку для себе, а вже потім для читача. Літературний твір виникає як питання, на яке автор спершу хоче дати відповідь самому собі. Кожен твір, вважає Потебня, є автобіографічним, у ньому відбиваються психічний стан письменника, його внутрішні переживання.
Творча уява лише тоді може бути плідною, коли вона спирається на неповторні переживання автора. Читаючи художній твір, ми продовжуємо творчий акт, і це продовження буде різним у залежності від культурного і освітнього рівня, життєвого досвіду, світогляду тощо. Головне, чим має займатися літературознавство, – це досліджувати психологію творчого процесу та психологію сприйняття твору читачем.
Сприйняття – це індивідуальний вияв духовної діяльності людини, процес творчий, продуктивний. Сприймаючи текст, читач послідовно формує у свідомості певні образи, які народжують зміст, сприяють поліфонічності його звучання. Харківська психологічна школа літературознавства видавала свій друкований орган “Вопросы теории и психологии творчества”, який нерегулярно виходив з 1907 по 1923 рік, усього вийшло 8 томів.
Праці Д. Овсянико-Куликовського продовжили розробку ідей художньо-психологічної школи. У книзі “Питання психології творчості” (1902 р.) вчений заявив, шо наука і мистецтво спрямовані на людину, задоволення її потреб, але наука це робить в абстрактних формах, позбавлених суб’єктивного моменту, мистецтво ж враховує індивідуальні особливості як автора, так і читача. У творчому процесі думка рухається від одиничного до загального.
Читач на рівні емоцій і рефлексій повторює стадії творчого акту.
Б. Лезин розвивав ідеї про індивідуальний характер творчого процесу. На його переконання, таємниці мистецтва лежать у глибинах психіки письменника. Внутрішня мотивація робить художню творчість відмінною від звичайного мислення. Ідеї О. Потебні в 1900-х роках взяли на озброєння російські символісти (зокрема А. Бєлий).
У радянську добу ідеї О. Потебні розробляли М. Сумцов, О. Білецький, І. Айзешток, В. Смілянська, Г. Сивокінь, Н. Шумило та інші. В українській діаспорі до здобутків О. Потебні зверталися Д. Чижевський та І. Фізер.
Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX-XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856-1916 рр.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття. Зародження літературознавства Франко пов’язував із творчістю Арістотеля і на його прикладі переконливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики: “Арістотелева поетика була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії” .
Франкові належить думка, що в процесі еволюції художньої літератури зазнавала змін і теорія, зокрема її предмет. Цей прогрес не завжди був послідовним. Затримки та зриви, що траплялися на шляху еволюції літературознавства, дослідник вбачав у тому, що послідовники Арістотеля часом зводили в абсолют його вчення. Особливо помітної шкоди, на його думку, завдали нормативні вимоги теоретиків класицизму. Ідеологи романтизму, хоч і намагалися повернутися до раціональних моментів поетики Арістотеля, також не зуміли уникнути канонізації, і лише на рубежі XIX-XX століть розвиток науки допоміг “розвіяти фікції естетичного канону, відкриваючи для поетичної творчості нові, необмежені, свобідні простори” .
Важливе місце в науковому доробкові Франка посідає його теорія реалізму, яка складалася поступово, поглиблюючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Уже в ранній науковій праці “Література, її завдання і найважніші віхи” (1878 р.) Франко аргументовано довів, що художня література, так само як і наука, має бути засобом пізнання життя. Саме тому в найфантастичніших вигадках уже на світанку суспільного розвитку обов’язково відображалися реалії дійсності. Протягом тривалої еволюції літератури ці правдиві елементи житія являли собою стихійний реалізм, що випливав з природи художнього мислення, оскільки “кожний чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості, – і відтак тоді елементи може комбінувати, складати, ділити і переформувати…” .
Реалізм (у термінології Франка – “науковий реалізм”) як самостійний творчий напрям формується лише в новітній літературі, й письменники свідомо у творчій уяві керуються певними принципами відображення дійсності. Реаліст не просто “громадить і описує факти щоденного життя”, він прагне “аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок” . І. Франко вважав, що письменникові-реалістові є цілком доступним проникати у внутрішню сутність явищ буття, художньо досліджувати закономірність суспільних процесів.
Головним принципом реалістичного осягнення дійсності дослідник називає правдивість і пов’язує її з типізацією. У це поняття Франко вклав особливий зміст, вбачаючи передусім вміння письменника в житті “відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих” , а в кожному окремому явищі знайти, “відчути його суть, його значення, його зв’язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне” .
Франко чітко усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька типізація набирає конкретно-чуттєвої форми, а це дає можливість естетично впливати на свідомість читача, оскільки “в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет.., будять ті самі чуття, які приймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи” .
Теоретичні погляди І. Я. Франка є надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.
Аналізуючи розвиток вітчизняного літературознавства в XIX столітті, Л. Білецький зазначав: “Одне з найповажніших місць в історичному розвитку української літературно-наукової критики займає історична школа” , до якої він зараховував представників міфологічної, культурно-історичної шкіл, порівняльно-історичного методу тощо. Щоправда ця назва – історична школа – визнається далеко не всіма літературознавцями, що досліджують історію розвитку науки про літературу. До того ж, українських учених XIX століття навряд чи можна віднести до якоїсь певної літературознавчої школи.
Навіть О. Потебня як засновник художньо-психологічної школи не вписується в її межі. Складно віднести до якоїсь однієї школи М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка. “Хоча класифікація Л. Білецького, – зазначав М. Ільницький, – не збігається з прийнятими у нас сьогодні назвами літературознавчих шкіл, його характеристика основних етапів розвитку теоретичної думки на Україні та аналіз основних течій чільних представників науки про літературу досі залишаються найбільш грунтовними” .
(1 votes, average: 5.00 out of 5)