Відомо, що кожен письменник, навіть якщо й працює в багатьох жанрах, завжди найактивніше виражає себе в якомусь одному. Тому й маємо означення “поет-лірик”, “пісняр”, “романсист”, “байкар”, “романіст”, “новеліст”, “повістяр”, “комедіограф” і т. д. Але якщо якийсь один жанр або його визначальні риси стають провідними в той чи інший період розвитку літератури, то причину слід шукати не в особливостях обдаровання митців, їх індивідуальної творчої манери, а в особливостях суспільного та естетичного розвитку.
Так.
До неї зверталися і відомі поети (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, В. Забіла, Л. Боровиковськнй), і маловідомі. Як вважають дослідники, писав байки і зачинатель нової української літератури І. Котляревський: залишилися згадки про його переклади чи переспіви французького байкаря XVII ст. Лафонтена (на жаль, самі тексти втрачені). У чому ж причина такої популярності цього жанру, які суспільно-історичні чинники обумовлювали і стимулювали його активний розвиток?
Наприкінці XVНІ
Вони стали здобутком лише окремих представників дворянства. Однак ці ідеї знайшли свій вияв у таких формах суспільного життя, як масонство і декабристський рух. Масонство – це опозиційна течія, одна з форм незадоволення дворянства існуючим суспільним ладом і “вияв у колективній формі індивідуального “самовдосконалення людини”. Учасником полтавського масонського осередку (“ложі”) “Любов до істини” був І. Котляревський.
З декабристськими колами були пов’язані такі гуртки просвітительської орієнтації: О. Паліцина на Слобожанщині, Я. Козельського в Глухові, В. Капніста поблизу Миргорода. Програма діяльності цих гуртків передбачала поширення серед співвітчизників вільнолюбних ідей, заходи щодо розвитку освіти, літератури і, звісно, особистості.
Багато в тих програмах було абстрактного, декларативного, але важливо те, що гуртківці й самі займалися літературною діяльністю, і сприяли розвитку літератури, літературної критики, журналістики, видавничої справи. Так, О. Паліцину належить один із перших переспівів “Слова о полку Ігоревім”, де коментування, тлумачення окремих місць здійснювалося із залученням українського фольклорно-етнографічного матеріалу. В. Капніст, три сини якого були пов’язані з декабристами і в чиєму маєтку зупинялися М. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, П. Пестель, написав антикріпосницьку “Оду на рабство”. Учасник просвітительського руху О. Лобисевич залишив один із перших зразків травестіювання “Енеїди” Вергілія розмовною українською мовою.
Атмосфера Просвітительства вплинула і на перші журнали в Україні (“Украинский вестник”, “Харьковский демокрит”), матеріали яких значною мірою були перейняті ідеями морального оздоровлення суспільства, культурно-освітнього розвитку краю, піднімали, хай і обережно, питання поліпшення становища кріпаків.
Та, мабуть, найповніше ідеї просвітителів знайшли свій вияв у художній літературі, яку вони вважали основним засобом впливу на суспільство, людину. Ці ідеї формували відповідний спосіб мислення українських письменників перших десятиліть XIX ст., який заявив про себе і в доборі матеріалу, і в характері його трактування, критеріях оцінки зображуваних явищ. Отже, вироблявся новий творчий метод, названий у літературознавстві просвітительським реалізмом.
Просвітительський реалізм передбачав зображення життя в його побутовій чи морально-етичній площині, вираження в художній формі просвітительських ідей (освіти, морального оздоровлення людини й суспільства), показ високих моральних якостей представників трудового народу і паразитизму та морального звиродніння панівних верств, а також моральний критерій поцінування ситуацій та образів, авторські повчання й настанови. Художня вартість твору без морально-дидактичної настанови не мислилась. “Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого, как красно не пиши, все вздор”,- писав у одному з листів Г. Квітка-Основ’яненко.
Так, елемент повчання, настанови у формі авторських сентенцій наявний вже в першому творі нової української літератури-“Енеїді” 1. Котляревського (“Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть…”, “Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча” та ін.). Повчальними куплетами закінчуються “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”, а тексти драм перенасичені прислів’ями та приказками морально-повчального змісту. Повчальні в основі своїй і повісті Г. Квітки-Основ’яненка, які сприймалися, за словами П. Куліша, як “блаховіствованне божої правди, наука доброго життя”. За композицією та ідейно-тематичним спрямуванням вони нагадували ілюстрацію до готової тези у формі народного прислів’я “Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся” (“Салдацький патрет”) чи біблійної настанови: людина на сім світі тільки гість, і дякувати Богові за земні радощі треба “і лягаючи, і устаючи” (“Маруся”). Повчання в ліричних відступах та коментарях зустрічаємо і в раннього Т. Шевченка (“Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…”).
Найвиразніше літературно-естетичні настанови просвітителів сформульовані в жанрі байки з її обов’язковою неприкритою мораллю. Отже, активність розвитку і поширення цього жанру були обумовлені самою епохою, її запитами й потребами.