Етель Ліліан Войніч Овід

Етель Ліліан Войнич Овід ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Артур сидів у бібліотеці духовної семінарії в Пізі і переглядав купу рукописних проповідей.

Був гарячий червневий вечір. Вікна стояли розчинені навстіж, віконниці були напівприхилені. Отець ректор, канонік2 Монтанеллі, відірвався на хвилину од писання і з любов’ю поглянув на схилену над паперами чорняву голову. – Що, не можеш знайти, саrino3?

Ну, не треба, Я напишу заново. Мабуть, ця сторінка десь загуби

Лась, і я тільки даремно забрав у тебе стільки часу. Голос у Монтанеллі був

тихий, але дуже глибо­ки і густий, з срібною чистотою тембру, яка нада­вал його мові якоїсь особливої чарівності. Це був голос природженого оратора, багатий на відтінки.

Коли канонік говорив з Артуром, тон у нього був завжди ласкавий. – Ні, padre4, я мушу знайти. Я певен, що ви Поклали її тут.

А заново ви ніколи не напишете так Само. Монтанеллі знов узявся до роботи. За вікном лі­нив гудів сонний хрущ, по вулиці лунав протяж­ни сумовитий крик продавця фруктів: “Суниці! Суниці!”

1 П і з а – місто в Тоскані, один із найбільших центрів італій­сько культури. 2 Канонік – старший ксьондз, член капітулу – колегії

ду­ховни осіб при монастирі або соборі. 3 Саrino – любий.

4 Padre – отче. – “Про зцілення прокаженого” – ось вона! Артур перейшов кімнату тим м’яким нечутним Кроком, що завжди дратував його домашніх. В цьому невеличкому, тендітному хлопцеві, більше схожому на італійця шістнадцятого століття, ніж на юнака з буржуазної родини тридцятих років, від довгих вій і чутливого рота до маленьких рук і ніг – усе було занадто витончене, занадто ніжне.

Коли Артур сидів спокійно, він скидався на гарненьку дів­чин, переодягнену в хлоп’яче вбрання, але коли він рухався, його гнучкість і спритність нагадували приручену пантеру з захованими пазурами. – Та невже? Що б я робив без тебе, Артуре? У мене б завжди все пропадало. Ну, я вже більше не буду писати.

Ходім у сад, я допоможу тобі ро­зібратис у твоїй роботі. Покажи, що ти там не зрозумів? Вони вийшли в тихий, тінявий монастирський Сад. Семінарія містилась у будинках старого домі­ніканськог монастиря, і двісті років тому його квадратний двір мав охайний вигляд.

Між рівнень­ким грядками росли акуратно підстрижені кущі розмарину й лаванди. Одягнені в біле монахи, що колись доглядали ці квіти, тепер лежали поховані й забуті, але запашні трави все ще цвіли в тихі літрі вечори, хоч ніхто вже не збирав їх на ліки. Дерен пробився в щілинах між плитами, і колодязь серед двору заріс папороттю.

Троянди здичавіли, і їх довгі, поплутані стебла повзли через стежки; на грядках червоніли маки; висока наперстянка схилялась над переплутаною травою, а стара виноградна лоза, кину та напризволяще, звисала з гілок занедбаного кизи­ловог дерева, яке з сумовитою упертістю повільно похитувало ряснолистою головою. В кутку височіла величезна магнолія, мов вежа з темно-зеленого листя, покроплена де-не-де молочно-білим цвітом. Коло дерева стояла грубо зроблена де’яна лавка. Монтанеллі сів на неї.

Артур вивчав філософію в університеті і, коли на­трапля на важкі місця в книзі, звертався за пояснен­ня до padre. Монтанеллі був для нього універсаль енциклопедією, хоч хлопець не вчився у нього в семінарії. 1 Домініканці – давній католицький чернечий орден. – Ну, мабуть, я піду,- сказав Артур, коли трудне місце було роз’яснене.- Я вам не потрібний? – Сьогодні я більше не працюватиму, але я хотів би ще посидіти з тобою, якщо в тебе є час. – Ну, звичайно!

Артур сперся об дерево і глянув крізь темну зе­лен на перші бліді зорі, що замерехтіли в глибині спокійного неба. Від матері, уродженки Корнуеллу, він унаслідував мрійні, таємничі очі, темно-сині з чор­ним віями. Монтанеллі відвернувся, щоб їх не ба. – Ти якийсь стомлений, друже,- сказав він. – Що ж робити…

У голосі Артура теж вчувалася втома, і Монтанел­л зразу помітив це. – Тобі не слід було так швидко повертатися до коледжу. Від безсонних ночей коло хворої ти вкрай знесилився. Шкода, що я не наполіг, щоб ти добре відпочив, перш ніж виїхати з Ліворно. – Ні, padre, з цього нічого не вийшло б. Після смерті матері я не міг лишатися в цьому злощасному домі.

Джулі довела б мене до божевілля. Джулі була дружина його старшого зведеного бра­т і давній його ворог. – Та я й не хотів би, щоб ти лишався з своїми ро­дичам,- лагідно відповів Монтанеллі.- Я знаю, що для тебе це було б найгірше. Але чому ти не прийняв запросин твого приятеля-англіиця? Погостював би в нього з місяць, а тоді знову повернувся б до праці.

– Ні, padre, я не міг. Уоррени дуже щирі, добрі люди, але вони мене не розуміють. Вони жаліють мене,- я бачу це по їхніх обличчях. Вони пробува­л б утішати мене, говорили б про матір… Джемма, звичайно, не така; навіть ще як ми були малі, вона завжди знала, чого не слід казати.

Але інші… Та й не тільки це… – А що, сину мій? Артур зірвав кілька квіток наперстянки і нервово зім’яв їх. – Я не можу жити в цьому місті,- сказав він, тро­х помовчавши.- Там крамниці, де вона купувала

Мені малому іграшки, набережна, по якій ми гуляли Корнуелл – графство в Англії. Вдвох, поки вона тяжко не захворіла. І так скрізь, куди Ç я не пішов.

Кожна дівчина на базарі пропонує мені купити квіти – нащо вони мені тепер! І потім кладовище… Ні, мені треба було виїхати звідти, над­т тяжко бачити все це. Артур замовк, розриваючи на клаптики дзвіночки наперстянки. Запанувала довга, глибока тиша, і він глянув на padre, дивуючись, чому той нічого не від­повіда.

Під магнолією вже темнішало, і все навколо здавалося тьмяним, невиразним. Проте надворі було ще досить ясно, щоб помітити мертву блідість на об­личч Монтанеллі. Він сидів, понуривши голову, і міцно держався правою рукою за край лавки.

Артур одвів очі в побожному здивуванні перед цією вели­ко душею. “Боже мій,- подумав він,- який же я нікчемний і егоїстичний проти нього. Якби моє горе було його власним, він не міг би відчути його глибше”.

Монтанеллі підвів голову і оглянувся навколо. – Я й не наполягаю, щоб ти їхав туди, особливо тепер,- промовив він дуже ласкаво,- але обіцяй мені, що добре відпочинеш під час літніх канікул. Мабуть, тобі краще буде поїхати десь далі від Ліворно.

Я не хочу, щоб ти розладнав собі здоров’я. – А куди ви поїдете, padre, коли семінарія за­криєтьс? – Мені, як звичайно, доведеться повезти учнів у гори і влаштувати їх там.

Але в середині серпня по­вернетьс з відпустки мій помічник, і тоді я думаю податися в Альпи. Хочеш, поїдемо зі мною? Вируши­м в далеку гірську екскурсію, і ти зможеш вивчати альпійські мохи й лишаї.

От тільки чи не буде тобі нудно зі мною? – Padre! – Артур стиснув руки, “мов справжній іноземець”, як казала Джулі.- Я віддав би все на сві­т, щоб тільки поїхати з вами. Тільки… Я не певен… – Ти гадаєш, що містер Бертон не дозволить тобі?

– Він, звичайно, буде проти, але яке він має пра­в втручатися? Мені вже вісімнадцять років, і я можу робити що хочу. Зрештою, він мені лише зведений брат. Не знаю, чому я повинен йому коритися.

Він завжди погано ставився до моєї матері. – Але якщо він буде серйозно заперечувати, ти Вже краще послухайся його. Тобі вдома буде ще гір­ш, якщо… – Гірше вже не може бути! – палко вигукнув

Артур.- Вони завжди ненавиділи мене й ненавидіти Муть, що б я не робив. Але як може Джеймс серйоз­н заперечувати проти того, щоб я поїхав з вами – моїм духівником!

– Не забувай, що він протестант.