ЕШЕНБАХ, Вольфрам фон

(1170-1220)

ЕШЕНБАХ, Вольфрам фон (Eschenbach, Wolfram von – бл. 1170-1220) – німецький поет-мінезингер.

Біографічні дані про Ешенбаха є доволі скупими і не завжди точними. Поет походив із незаможного баварського лицарського роду. Родовим помістям фон Ешенбахів був, очевидно, невеликий замок Вільденберг, розташований неподалік від Ансбаха.

Ешенбах був неграмотним – не вмів ані читати, ані писати, проте став одним із найоригінальніших поетів Середньовіччя. Не будучи старшим сином, він змушений був сам апаштовувати свою долю, тож вирішив стати

мандрівним рицарем-мінезингером. Мінезингери (дослівно “співці кохання”) – представники німецької середньовічної лицарської поезії, що виникла у Німеччини у другій половині XII ст. під впливом прованських трубадурів; вони оспівували лицарське кохання та хрестові походи, служіння Богу та сюзерену, намагалися узгодити лицарське (світське) та релігійне світовідчуття.

Як свідчать твори Ешенбаха, він побував у різних місцях Німеччини, поки не знайшов собі постійного пристановиська при дворі знаменитого покровителя співців, художників та вчених тюбінгенського ландграфа Германа. При дворі Германа Е. жив приблизно

з 1200 р. і до самої смерті свого покровителя (1215 р.). У цей час там проживав ще один видатний німецький мінезингер – Вальтер фон дер Фогельвейде. Ешенбах продовжував залишатися при тюбінтенському дворі і з приходом спадкоємця Германа – Людвіго Святого, на крайню ощадливість якого він не без докору натякає у своїх творах.

Ймовірно, вже у цей час Ешенбах одружився, у шлюбі він нажив кількох дітей. Помер Ешенбах прибл. у 1220 р, і був похований у Ешенбасі, де ще в XVII ст. можна було бачити в одній із церков його надмогильний камінь, прикрашений родовим гербом.

Найвизначнішим твором Ешенбаха є віршований лицарський роман “Парціфаль” (“Parzival”, 1198- 1210, вид. 1783). Це масштабний твір (бл. 25000 віршів), сповнений глибокого змісту.

Серед джерел роману Ешенбах згадує віршований роман визначного французького письменника К. де Труа “Персеваль”, а також твір прованського поета Кіота (Гюйо), який до нашого часу не зберігся. Проте Ешенбаху вдалося створити цілком оригінальний і самостійний роман. Він поглибив мотив Св.

Грааля, який виступає у нього чарівним каменем, принесеним ангелами з неба, що дає людям наснагу, силу і блаженство (у К. де Труа Св. Грааль – це дароносиця, у автора поеми “Йосиф Арімафейський” Р. де Борона – це чаша з Таємної вечері, у яку Йосиф Арімафейський зібрав кров розп’ятого Христа). Ешенбах називає Грааль “райським даром”, “достатком земного блаженства”, він зберігається у замку Мулсальвеш. Відважні лицарі-тамплієри служать королю Грааля, в обов’язок якого входить не тільки захист Мунсальвеша, а й допомога людям, які жадають його підтримки.

Саме до людей і їхніх земних потреб звернена у Ешенбаха легенда про Грааль.

Із Граалем пов’язана оповідь про Парцифаля, сина короля Гамурета. Основу роману складає його дивовижний життєпис. Мати виховала Парцифаля в лісі, заборонила своїм підданцям розповідати йому про лицарів та їхні звичаї, аби син не повторив гіркої долі Гамурета, котрий загинув під час хрестового походу.

Юний Парцифаль уперше почув від матері слова про Бога, довідався, що Бог – це світло і вірність, почав прагнути до світла, але ще не знав шляхів, що ведуть до нього. Однак кров Гамурета заговорила у ньому, коли він зустрів лицарів і відправився до замку короля Артура. Дорогою він здійснив чимало подвигів, а згодом здобув славу непереможного і доброчесного лицаря. Складним був життєвий шлях Парцифаля. Із недосвідченого сина природи він стає досконалим лицарем короля Артура, а згодом – королем Грааля.

Зіткнувшись із людськими стражданнями, він зрозумів, що справжнє призначення людини полягає не у дотриманні куртуазних заповідей, а в служінні високим моральним ідеалам. Парцифаль очолив братство тамплієрів, для котрих поклоніння Граалю означало активну проповідь моральної чистоти і людяності.

Німецький композитор Р. Вагнер поміж дійових осіб опери “Тангейзер” (1845) вивів Ешенбаха як співця високого шляхетного кохання. За мотивами його роману Вагнер написав опери “Парцифаль” (1882) і “Лоенгрін” (1847).

Після “Парцифаля” Ешенбах створив дві поеми – “Тітурель” (“Titurel”) і “Віллегальм” (“Willehalm”). Обидві вони були створені між 1212 і 1220 pp. і залишилися незакінченими.

Поема “Тітурель” – це два віршовані фрагменти, що збереглися до наших часів. У них ідеться про кохання Сігуни і Шіонатуландера, котрі фігурують у “Парцифалі”. Назва поеми походить від імені короля Грааля Тітуреля, діда Анфортаса, котрий згадується на початку першого фрагменту. У цьому уривку письменник розповів про те, як зародилася любов у юних серцях і як Шіонатуландер спільно з королем Гамуретом відправився на Схід. Другий фрагмент присвячений обставинам, що безпосередньо передували загибелі юного лицаря.

Поет хоче розповісти про велику любов і про пов’язане з ним велике горе.

Поема “Віллегальм” була написана на пропозицію ландграфа Германа і мала оспівати графа Вільгельма Аквітанського – одного зі соратників Карла Великого, котрий звільнив від сарацинів південну Францію, помер у 812 р. у монастирі й був зарахований до лику святих. Поема Ешенбаха є переробкою французької героїчної поеми “Алісканс” (1165), що була присвячена Гільйому. У “Віллегальмі”йдеться про те, як сарацини висадилися на півдні Франції, як доблесний Віллегальм зазнав нищівної поразки біля Алісканса і як йому, зрештою, вдалося здобути перемогу над могутніми ворогами.

Прославляючи подвиг лицарів, здійснений в ім’я віри, честі та вітчизни, Ешенбах далекий від проповіді расової ненависті та релігійного фанатизму. Герой поеми гуманно обходиться з полоненими язичниками. Він також охороняє від пограбування трупи сарацинських королів і піклується про те, щоб язичники були поховані згідно із їхньою релігією, а його дружина – сарацинка Гібурк, котра прийняла християнство, закликає войовничих лицарів завжди “щадити творіння Божі”, тому що Бог, якому вони служать, є Бог любові, милосердя, вірності та доброти.

Ешенбах писав також любовні пісні. До нашого часу дійшло вісім його пісень, у яких оспівується подружнє кохання; п’ять з них належать до жанру альби, “ранкової пісні”.

Є. Васильєв