Эрнст Теодор Амадей Гофман (1776- 1822) – талантливейший з німецьких романтиків, чия творча діяльність збіглася з періодом, коли феодальна Європа, дощенту вражена французькою революцією й завойовницькими походами Наполеона, робила все можливе, щоб повернути колесо історії назад, реставрувати старі порядки
Але викорінити волелюбні настрої неможливо було навіть у Німеччині, роздробленої на безліч дрібних князівств, де усе ще панувала середньовічна ієрархія, підтримувалися архаїчні відносини. Романи й Казки Гофмана з їхнім вигадливим змішанням
Однак вони прожили разом до останнього дня”.
Болісна подвійність не могла не накласти відбитка на творчість Гофмана.
ЩоПіднімає душу мистецтво й мелкотравчатий, філістерський побут, ворожий музиці й поезії; невизнаний самотній художник, що витає у світі мрій, і вульгарне, міщанське оточення, що тримає його в полоні й принижує на кожному кроці; романтик-ентузіаст, безкорисливий мрійник, що перебуває у вічному розладі з життям,- ці колізії зустрічаються майже у всіх творах Гофмана. Щось подібне він випробував на власному гіркому досвіді й переніс у свої книги, довівши до фантастичної гіперболи. Звідси й “двуплановость” його поетичного бачення, і трагічні взаємини мистецтва й життя як головна тема творчості
ГофмаН не утомлюється переслідувати філістерство, викривати показні чесноти й мнимі цінності, на яких тримається існуючий миропорядок. Філістерство – не тільки міщанське буття й свідомість. Для Гофмана це збірне поняття, що персоніфікує духовну вбогість і фізичний гне
“Цілого арсеналу безглуздостей і чортовиння ще недостатньо, щоб вдихнути душу в казку, якщо в ній не закладений глибокий задум, заснований на якімсь філософському погляді на життя”,- писав Гофман у передмові до казкової повісті “Принцеса Брамбилла” (1821).
Глибокий задум таїться в кожній його казці, і в казкових образах виражені сатиричні узагальнення. При цьому чарівні метаморфози відбуваються не з міфічними героями, а із самими звичайними людьми, що живуть у звичайних містах, в оточенні звичайних речей. Фантастика виростає із самої дійсності й стає як би її продовженням
У Росії Гофмана видають для дітей з кінця 1830-х років. Його творчість довгі роки не виходить із поля зору критики. Одна з об’єктивних оцінок стосовно до дитячого читання належить В. Г. Бєлінському. Правда, пізніше, ратуючи за реалістичний метод, він не тільки охолонув до Гофману, але й засуджував його невтримну фантазію як відволікаючої дитини від життя. Ця історична суперечка велася потім довгі роки й виродилася у вульгаризаторскую критикові Пролеткульту, педологів, Раппа, ополчившихся на “чуковщину”.
Тим більше важливо відзначити справедливу рецензію В. Г. Бєлінського на збірник “Подарунок до нового року”, що складає із двох казок Гофмана – “Лускунчик” і “Чуже дитя” (дані сучасні заголовки).
“У дитинстві,- писав Бєлінський,- фантазія є переважна здатність і сила душі, головний її діяч і перший посередник між духом дитини й поза його миром, що перебуває, дійсності”. Тільки щирий поет здатний уловити цю переважну властивість дитячій душі й “говорити з дітьми мовою поетичним і доступним для них”. Автор “Лускунчика” і є таким письменником
(2 votes, average: 4.00 out of 5)