ІВАН ДРАЧ (Нар. у 1936 р.) ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА Пролог Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка “Марія” та з української народної думи “Бідна вдова і три сини”. Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами.
Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми. Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш… Поет відчуває, як нелегко буде йому …намалювати її таку.
Як малювали
Від Марії Оранти і до Атомної Японки… Нелегко, бо довжелезний ряд митців, які крізь століття возвеличували образ Матері Всесвіту – Мадонни. І все ж поет відчуває, що є щось, чого ніхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильніше за нього, це ніби вона, його героїня, сама водить пензлем митця: Ти намагався її змалювати – Вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить?
Віри достане? А без надії? А проституйованою
Я заздрю всім… Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива.
Ословленість – дурна і випадкова. Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця “німота” – від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності: Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив… Хай жестами.
Але сказати мушу. З канадської листівки “Мадонна атомного віку” Василя Курилика, 1971 “Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день…” Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає.
“З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку”. Солдатська мадонна Розповідь солдата з будівельного батальйону Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому. Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа, На пісочку неторканому Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй Так таємно-непрошено ходить… Та й не по-людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився.
Хто? Чому? Ось що каже генерал: – Матір я взяв із села. А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий, однаковий, Дуже босий вже слід.
Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково. Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами… А ми німо дивилися – От проява непевна яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?
Як з моторошшя сну Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: “Душе моя. Ви є?” Вона мовчить і є – Лиш годі зрозуміти. Мовчить душа з душі. Мовчить, мов цілий світ, Загорнутий в лихі В словесні целофани…
Пучками голими З душі здираю лід… Як ранить пучки ті… Як душу тяжко ранить…
Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані – наша мати Аж три епіграфи передують цій главі. Перший з них такий: “Корова – в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства” (Міфи народів світу). Два інших взяті з “Вибуху” С. Йо-венко та В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття”. І де сосни, дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею – У якійсь несусвітній окалині Денно й нощно блукають душею.
Тут і побачили з вертоліта щось дивне: – А це що таке, я тебе питаю? – Видно, з космосу щось занесло. – Целофан – як скафандр, метляється скраю… І лунають різні думки про те, звідки це взялося. Хто висловлювався за те, що то “пришельці із космосу”, хто міркував, може, з НАТО? І от спустилися на землю і регочуть.
Виявилося, що ті дві загадкові істоти – баба та її корова, дбайливо обгорнуті целофаном. А що вже корова – та теж в целофані, Як диво космічне, суне в тумані,
Лиш роки пробились з накидки таки… І очі в накидці – якраз там, де очі, І отвір, щоб пастись, старій поторочі! А взута корова в старі кирзаки…
Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула. – А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! – В синових чоботах взута корова – Нехай же пасеться і буде здорова, І бабі ще дасть до відра молока, Така запашна і молочна така. І на питання, чому це вона з усіма не поїхала, баба відповідає, що залишилася “синам на зло!”. Вічна материнська елегія “Проходила по полю – Зелене зеленіє… Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!
П. Тичина “Скорбна мати” Назустріч матері й справді їхали “Учні Сина” – солдати того самого генерала, взяли вони матір та у кабіну, щоб урятувати. Син докоряє матері за те, що вона тікає з міста, адже він хотів врятувати її, дати їй спокій коло внуків. Та хіба це для неї – таке життя, коли живеш і дожидаєш смерті?
Сказала йому гордо: – Я – невмируща мати! Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пішла тут и, Де бусол і криниця, Де кіт її й корова, І де усе, що сниться Без слова, лихослова. Не може поїхати стара з сином, бо вона мати і не в змозі зрадити, зрадити саму землю – матір усіх людей, хоч діти прирекли її на загибель.
Все плакало на сонці, Не хтіло помирати. І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати. Запитання без відповіді Всі криниці в целофанових капшуках, Всі колодязі затушковані Питали одне-однісіньке:
Де знайти кілометри целофану На рукотворне київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ п’є воду?!
Соловей-розбійник Як багатьох матерів на світі, цю матір звали Марія. Так звали й ту велику Матір – Марія. “Та зродила Христа, ця – антихриста!”
Такі гіркі слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцію.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)