“Дон Жуан” Мольера як “висока комедія”

Дон Жуан, або Кам’яний бенкет (також у російських перекладах часто зустрічається назва Дон Жуан, або Кам’яний гість) – комедія в п’ятьох актах Мольера, написана в 1665 році. Уперше представлена 15 лютого 1665 р. у театрі Пал-Рояль

“Дон Жуан, або Кам’яний гість” (1665) був написаний надзвичайно швидко, щоб поправити справи театру після заборони “Тартюфа”. Мольер звернувся до надзвичайно популярної Теми, уперше розробленої в Іспанії, – про розпусника, що не знає ніяких перешкод у своєму прагненні до задоволень. Уперше про

Дон Жуане написав Тирсо де Молина, використавши народні джерела, севильские хроніки про дона Хуане Тенорио, розпуснику, що викрав дочка командора Гонсало де Ульоа, що убили його й осквернили його надгробне зображення. Пізніше ця тема привертала увагу драматургів Італії й Франції, які розробляли її як легенду про нерозкаяного грішника, позбавлену національних і побутових особливостей. Мольер зовсім оригінально обробив цю відому тему, відмовившись від релігійно-морального трактування образа головного героя.

Його Дон Жуан – звичайна світська людина, а події, з ним що відбуваються, обумовлені й властивостями

його натури, і побутовими традиціями, і соціальними відносинами. Дон Жуан Мольера, якого із самого початку п’єси його слуга Сганарель визначає як “найбільшого із всіх лиходіїв, яких коли-небудь, носила земля, чудовисько, собаку, диявола, турка, єретика” (I, 1), – це молодий сміливець, джигун, що не бачить ніяких перешкод для прояву своєї порочної особистості: він живе за принципом “усе дозволено”. Створюючи свого Дон Жуана, Мольер викривав не розпусту взагалі, а аморальність, властивому французькому аристократові XVII в.; Мольер добре знав цю породу людей і тому обрисував свого героя дуже вірогідно.

Як всі світські чепуруни його часу, Дон Жуан живе в борг, позичаючи гроші в зневажуваної їм “чорної кістки” – у буржуа Диманша, якого йому вдається обворожити своєю люб’язністю, а потім випровадити за двері, так і не сплативши боргу. Дон Жуан звільнив себе від усякої моральної відповідальності. Він спокушає жінок, губить чужі сім’ї, цинічно норовить розбестити всякого, з ким має справу: простодушних селянських дівчин, на кожній з яких обіцяє женитися, жебрака, якому пропонує золотий за богохульство, Сганареля, якому подає наочний приклад звертання із кредитором Диманшем. “Міщанські” чесноти – подружня вірність і синовнее повагу – викликають у нього лише усмішку.

Батько Дон Жуана дон Луїс намагається образумить сина, переконуючи, що “звання дворянина потрібно виправдати” особистими “достоїнствами й добрими справами”, тому що “знатне походження без чесноти – ніщо”, і “чеснота – перша ознака шляхетності”. Обурюючись аморальністю сина, дон Луїс зізнається, що “сина якого-небудь ключника, якщо він чесна людина”, вона ставить “вище, ніж сина короля”, якщо останній живе як Дон Жуан (IV, 6).

Дон Жуан перебиває батька тільки раз: “Якби ви сіли, вам було б зручніше говорити”, однак своє цинічне відношення до нього він виражає словами: “Ах, так умирайте ви скоріше, мене бісить, що батьки живуть так само довго, як і сини” (IV, 7). Дон Жуан б’є селянина Пьеро, якому зобов’язаний життям, у відповідь на його збурювання: “Ви думаєте, коли ви пан, то вам можна приставати до наших дівчин у нас під носом?” (II, 3). Він сміється над запереченням Сганареля: “Якщо ви знатного роду, якщо у вас білява перука… капелюх з пір’ям… те ви від цього розумній… вам усе дозволено, і ніхто не сміє вам правду сказати?” (I, 1). Дон Жуан знає, що всі саме так: він поставлений в особливі привілейовані умови. І він доводить ділом сумне спостереження Сганареля: “Коли знатний пан ще й дурна людина, те це жахливо” (I, 1).

Однак Мольер об’єктивно відзначає у своєму герої й інтелектуальній культурі, властиву знаті. Добірність, дотепність, хоробрість, краса – це теж риси Дон Жуана, що вміє зачаровувати не тільки жінок. Сганарель, фігура багатозначна (він і простуватий, і проникливо розумний), засуджує свого пана, хоча часто й любується ім. Дон Жуан розумний, він широко мислить; він універсальний скептик, що сміється над усім – і над любов’ю, і над медициною, і над релігією.

Дон Жуан – філософ, вільнодумець. Однак привабливі риси Дон Жуана, у сполученні з його переконаністю у своєму праві зневажати достоїнство інших, тільки підкреслюють життєвість цього образа

Головне для Дон Жуана, переконаного жінколюба, – прагнення до насолоди. Не бажаючи замислюватися про халепи, які його очікують, він зізнається: “Я не можу любити один раз, мене зачаровує всякий новий предмет… Ніщо не може зупинити мої бажання. Серце моє здатне любити цілий мир” (I, 2). Настільки ж мало він замислюється над моральним змістом своїх учинків і їхніх наслідків для інших.

Мольер зобразив у Дон Жуане одного з тих світських вільнодумців XVII в., які виправдували своє аморальне поводження певною філософією: насолода вони розуміли як постійне задоволення почуттєвих бажань. При цьому вони відверто нехтували церкву й релігію. Для Дон Жуана не існує загробного життя, пекла, раю. Він вірить тільки в те, що двічі два – чотири. Сганарель точно помітив поверховість цієї бравади: “Бувають на світі такі негідники, які распутничают невідомо для чого й будують із себе вільнодумців, тому що думають, що це їм до особи” (I, 2).

Однак поверхневий світський либертинаж, настільки широко розповсюджений у Франції в 1660-і роки, у мольеровского Дон Жуана не виключає й справжнього філософського вільнодумства: переконаний атеїст, він прийшов до подібним до поглядів через розвитий, звільнений від догм і заборон інтелект. І його іронічно пофарбована логіка в суперечці зі Сганарелем на філософські теми переконує читача й розташовує на його користь. Однієї із привабливих рис Дон Жуана протягом більшої частини п’єси залишається його щирість. Він не ханжа, не намагається зобразити себе краще, ніж він є, та й взагалі мало дорожить чужою думкою. У сцені зі злиденним (III, 2), досхочу поглумившись над ним, він все-таки дає йому золотий “не Христа заради, а з людинолюбства”.

Однак у п’ятому акті з ним відбувається разюча зміна: Дон Жуан стає лицеміром. Бувалий Сганарель із жахом викликує: “Що за людина, ну й людина!” Удавання, маска благочестя, що надягає Дон Жуан, – не більш як вигідна тактика; вона дозволяє йому випутаться з, здавалося б, безвихідних ситуацій; помиритися з батьком, від якого він матеріально залежить, благополучно уникнути дуелі із братом покинутої їм Ельвіри. Як і багато хто в його суспільному колі, воно лише прийняв вид чималої людини. По його власних словах, лицемірство стало “модним привілейованим пороком”, що прикриває будь-які гріхи, а модні пороки розцінюються як чесноти.

Продовжуючи тему, підняту в “Тартюфі”, Мольер показує загальний характер лицемірства, розповсюдженого в різних станах і заохочува офіційно. Причетна до нього й французька аристократія

Створюючи “Дон Жуана”, Мольер випливав не тільки стародавньому іспанському сюжету, але й прийомам побудови іспанської комедії з її чергуванням трагічних і комічних сцен, відмовою від єдності часу й місця, порушенням єдності язикового стилю (мовлення персонажів тут індивідуалізована більш, ніж у якій-небудь іншій п’єсі Мольера). Більше складної виявляється й структура характеру головного героя. І все-таки, незважаючи на ці часткові відступи від строгих канонів поетики класицизму, “Дон Жуан” залишається в цілому классицистской комедією, головне призначення якої – боротьба з людськими пороками, постановка моральних і соціальних проблем, зображення узагальнених, типізованих характерів