Приступившись в 1925р. до роботи над романом “Донщина” – про революційні події на Доні, Шолохов, подібно авторові “Війни й миру, незабаром зрозумів, що джерела подій і характерів треба шукати набагато раніше: “Що це за козаки? Що за Область Війська Донського? Не виглядає вона для читачів якоїсь terra іncognіta?”
Дія “Тихого Дону” розвертається в широких хронологічних рамках: із травня 1912 по березень 1922 р. м. Перша світова війна, що закинула козаків за тридев’ять земель від рідного хутора, революційна ситуація в Росії, отозвавшаяся
Людина й історія – одна із центральних проблем роману-епопеї, і вибраний автором жанр зобов’язував письменника до глибокого й всебічного відбиття епохи не тільки в картинах, але й у документах, органічно включених у розвиток сюжету. Загальновідома, наприклад, документальна основа шолоховского оповідання про загибель Подтелкова й Кривошликова. Письменник вивчив (мав у своїй бібліотеці) спогаду учасників
Події Першої світової й Громадянської воєн були живі й у людській пам’яті. Дійсність і вірогідність зображуваного – характерна риса прославленого роману, і не випадково йому присвячені книги історика С. Н. Семанова “Тихий Дон”: Література й історія” (М., 1975, 1977). і “У світі “Тихого Дону” (М., 1987).
Дослідник говорить про загальну тимчасову сітку, що покриває всю тканину роману, дозволяючи співвіднести події приватного життя із глобальними процесами історії. У праці Семанова приводяться “Зведені дані про склад персонажів роману” (а їх більше 700) і їхній алфавітний перелік, де особливо виділені справжні історичні особи, але враховано й багато безіменних героїв, що формують у свідомості читача сукупний образ народу
Свій внесок у розуміння історичної основи роману внесли літературознавці В. Гура, Ф. Бірюков
Публікації нових матеріалів тривають, відкриваючи нові документальні джерела тих або інших глав добутку. Так, оповідання очевидця про самогубство Каледіна, як виявилося, почерпнуть письменником із щотижневика “Донська хвиля” за 1918 рік. Шолохов сам підтверджував у бесіді зі шведськими студентами в грудні 1965 р.: “Історично існуючі особи, такі, як Корнілов, Денікін, Краснов, Подтелков – отут я не відходив від істини. І якщо в текст роману попадали біографічні риси, то вони повністю збігалися з дійсністю”.
Зрозуміло, прийнятий у цілому історичний ракурс зображення спонукувау романіста й долі вигаданих героїв вишиковувати згідно внетекстовим подіям. Крім того, Шолохов визнав за необхідне уточнити офіційні цифри по верхнедонскому повстанню, у якому брало участь “не 15, а 30-35 тисяч” (у наші дні називають цифру в 100 тисяч), кількість озброєння: “Не кілька кулеметів, а 100, крім того – 25 знарядь”, а також строки придушення повстання, які зовсім не вичерпувалися останнім тижнем травня на правом бережу Дону. Шолохов уточнив, що повстанці, переправившись на лівий берег, оборонялися протягом двох тижнів, з’єднавшись потім з основними силами Донськой Армії
Публікації нових матеріалів по історії козацтва на сторінках журналу “Дон” дозволяють більш глибоко освітити проблематику й соціально-моральну концепцію “Тихого Дону”, актуалізувати шари роману, які раніше або замовчувалися, або не залучали до себе особливої уваги. Нині стає ясним, що доля козацтва не може бути зрозуміла без з’ясування джерел його історично сформованої національної самосвідомості. Козацтво визнане субетносом, особливою етнографічною групою (характерно, що в першому журнальному варіанті “Тихого Дону” воно було названо націями, що, зрозуміло, не відповідає дійсності, але відбиває рівень самоідентифікації субетноса).
Вірний принципу історизму, Шолохов показав соціальне розшарування козацтва, але воно було не настільки різким, як у Росії – і не багатий козак почував, що він козак, що гідно представляє свій стан (як помітив Шолохов про Івана Котлярове, “всмокталися й проросли крізь кожну клітку його костистого тіла козачі традиції). Період, описаний Шолоховим, саме й відзначений ростом козачої самосвідомості. При отамані Петрові Краснове в 1918 р. Донська область була оголошена “демократичною республікою – “Всевеликим Військом Донським”, відкривалися козачі гімназії, безліч початкових шкіл; створювалися свої підручники.
У той же час іногородніх продовжували “приймати в козаки”, що підкреслювало станову (а не національну) сутність козачих громад (34; 140).
Цей факт дозволяє зрозуміти масштабність зображеного Шолоховим верхнедонского повстання. Здавалося б, підстав для нього не передбачалося. на Другому Всеросійському з’їзді Рад була оголошена декларація Ради “Сполучника козачих військ”, у якій заявлялося, що козацтво не буде втручатися в цивільну війну, що почалася (34; 133). Зрозуміло, це була ілюзія, але вона виражала настрій широких кіл козацтва.
Чимале число козаків відмовилося йти за Каледіним і Красновим, а навпроти, підтримало радянську владу. Козаки висунули таку легендарну фігуру, як командарм Пилип Миронов, за яким в 1-ую кінну армію пішла частина козаків Усть-Медведицкого й Хоперского округів. Хоча ім’я Миронова на багато десятиліть було викреслено з історії, ми в “Тихому Доні” знаходимо його, згадується й мироновский корпус (у той трагічний для вже заколотних козаків момент, коли його оточила кінноти Будьонного).
Однак нова влада, погано уявляючи собі специфіку козацтва, зробила всі, щоб відіпхнути його від себе. Як переконливо (на архівних матеріалах) показане Ф. Бірюковим, нерідкі – мі були випадки конфіскації землі у всіх козаків, насильницьке створення комун, стихійні реквізиції, небажання зважати на історично сформовані вільнолюбні традиції й уклад життя козацтва. У хід пішла так звана “політика расказачивания”, що возмется навіть далекоглядних комуністів.
Перед відповідними органами цілком офіційно ставилося завдання “формальної ліквідації козацтва”: козаків було вирішено зрівняти як соціально-економічну групу з іншими верствами населення, а це спричинило настання на сам уклад козачого життя: заборонялося носити лампаси, проводити ярмарку. Більша частина козаків огульно обвинувачувалася в контрреволюції, і “Інструкція про терор” виправдувала повне знищення козацтва
Характерно, що директива про расказачивании була підписана Я. Свердловим і затверджена Оргбюро ЦК РКП(б) 29 січня 1919 р., тобто в той час, коли козаки самі відкрили фронт червоним і йшло братання козаків із червоноармійцями. Згадаємо слова Григорія Мелехова, звернені до червоноармійця Олександрові Тюрникову, що затіває сварку в будинку Мелехових: “Негоже ти поводишся; начебто ви хутір з бою взяли. Ми ить самі кинули фронт, пустили вас, а ти як у завойовану країну прийшов”. Історія з Тюрниковим (частина VІ, глава 16, далі зазначені тільки цифри) закінчилася благополучно: над міру агресивного Тюрникова зупинили власні товариші, хоча й розуміючи його лихо – його мати й сестру розстріляли білі
Надалі на вечірці в Аникушки намір червоноармійців убити Григорія ледь не стало реальністю. Сила художнього оповідання в тім, що прояв соціальних катаклізмів у ньому розкривається на рівні індивідуальної психології. Роман Шолохова переконливо показує напруженість відносин, що складаються між червоноармійцями й козаками. Потрібна була чітка революційна директива, що запобігає криваві ексцеси – на ділі з’явилася протилежна.
У романі правдиво показане невдоволення козаків, викликане наказом про здачу зброї: “… Угоді не було, як ми пускали Червону армію через свій округ, щоб нас обеззброювали…. Я без зброї, як баба із задратим поділом, – голий”,- говорить один з хуторян.
Проте “на інший день після виборів влади хутір роззброївся до двору”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)