Маленьке приволзьке місто дало целую плеяду видатних діячів російської культури: історика Н. М. Карамзина, поетів Д. В. Давидова й М. Н. Языкова, одного із чудових російських романістів Івана Олександровича Гончарова. Раннім червневим ранком у великому кам’яному будинку на розі Великий Саратовской і Московської вулиць панувало незвичайне пожвавлення: у сім’ї купця Олександра Івановича Гончарова народився син. У сімейному “Літописці” з’явився запис: “1812 року червня 6 дня народився син Іван”.
Через тиждень після народження
Жителі Симбірська, як і всі росіяни люди, випробовували тривогу за долю своєї Батьківщини, хотіли допомогти армії здобути перемогу над загарбниками. Одним з організаторів пожертвувань на військові потреби був великий купець-хліботорговець Олександр Іванович Гончарів, батько майбутнього письменника. Происходивший з потомственої купецької сім’ї, що здавна влаштувалася в Симбірську, Гончарів-Батько користувався в місті більшою повагою й неодноразово вибирався міським головою. Двоповерховий кам’яний будинок
Розташований за ним великий фруктовий сад спускався до самого берега. Тут, з обриву, відкривався чудесний вид на Волгу
Обстановка будинку була мало схожа на обстановку купецьких будинків. Великий зал з люстрою, ошатна вітальня з портретом хазяїна в золоченій рамі, невелик і затишна диванна займали половину будинку з вікнами на вулицю. В іншій половині – з вікнами у двір – кабінет хазяїна, кімната батьків і дитяча. Усе було так, як у заможні дворянські сім’ях
Трегубов був зі стародавнього дворянського роду, у молодості служив на флоті. Він належав до передових людей свого часу й, будучи всебічно утвореним, помітно виділявся серед офіцерів флоту, співчував ідеям прогресу
Вийшовши у відставку в 1798 році в чині капітан-лейтенанта, Трегубов приїхав у свій спадкоємний маєток під Симбірськом. Але він ніяк не міг звикнути до сільського життя й незабаром з усією двірнею переїхав у Симбірськ. Трегубову сподобався флігель у дворі будинку Гончаровых, що він найняв, так так і прожив там все інше життя, ставши близькою людиною в сім’ї Гончаровых.
Він був самотній, холост і дуже прив’язався до дітей. Найближчим з них був для нього Ванюша – допитливий і живий хлопчик
Пристрасть до читання зародилася у Вані, як тільки він навчився читати. “Залізе, бувало, у бібліотеку й стирчить там доти, поки насильно його витягнуться їсти або пити”, – згадував про свого вихованця Трегубов. Про це ж писав і сам Гончарів: “Любов до читання народилася в мені в дитинстві, восьми-дев’яти років від роду я перечитав всю маленьку, почасти розрізнену бібліотеку в селі, де я почав учитися. За мною ніхто не стежив, що я роблю у вільне від уроків час, а я любив забиватися в кут і читав усе, що попадалося під руку”.
Любив хлопчик і слухати захоплюючі оповідання хрещеного про морські подорожі, про бої на море, про далекі країни, про чудові події в історії Росії. Сядуть вони на лавочці на березі Волги, та й забудуть про геть усе, і тільки посланий Авдотьей Матвіївною людин нагадає їм, що вже давно настав час вертатися додому. “Бувало, як почнеш розповідати що-небудь із моїх скитаний по белу світла, – згадував пізніше Трегубов, – так він, здається, в очі готовий сплигнути, так уважно все слухає…”
Ще були свіжі в пам’яті народу дні Вітчизняної війни 1812 року. Микола Миколайович розповідав хлопчикові про Бородінський бій, про пожежу Москви, про вступ російської армії в Париж. Оживало в цих оповіданнях і давня давнина Росії. Особливо запам’ятався Ванюші оповідання про виникнення Симбірська: в 1648 році по указі пануючи Олексія Михайловича окольничий Богдан Хитрово заклав місто Симбірськ на високому пагорбі “для сберегания” (захисту) південно-східних окраїн російської держави.
У центрі міста був Кремль із ровом, дерев’яними стінами й вежами. Спочатку місто складалося з десятка рубаних хат. Але поступово він ріс, зав’язував торговельні зв’язки з Астраханню, Москвою, Петербургом, постачав ці міста хлібом. 1670-й рік – пам’ятний для Симбірська: протягом трьох тижнів загони Степана Разіна осаджували місто.
Тут вони й зазнали поразки. Втративши військове значення, місто в XVIII столітті став великим торговим центром Поволжя
Але не тільки про історію рідного міста й історії Росії розповідав Вані Трегубов. Він прищепив йому гостру спостережливість, інтерес до математики, фізиці, астрономії. Трегубову Ваня зобов’язаний многим. “Це був, – по описі Гончарова, – чистий самородок чесності, честі, шляхетності й тої прямоти душі, которою славляться моряки, і притім з добрим, теплим серцем…” Своєю турботою про виховання й утворення дітей Гончаровых він, за словами письменника, “перевершував і рідного батька”.
Після смерті Олександра Івановича Гончарова господарство Трегубова з його двірнею поступово злилося з господарством Гончаровых: “Будинок у нас був, – розповідав згодом Іван Олександрович, – що називається, повна чаша… Великий двір, навіть два двори, з багатьма будівлями: людськими, стайнями, хлівами, сараями, коморами, пташником і лазнею. Свої коні, корови, навіть кози й барани, кури й качки – все це населяло обидва двори.
Комори, льохи, льодовики переповнені були запасами борошна, різного пшона й усілякої провізії для продовольства нашого й великої двірні. Словом, ціле маєток, Село “. Таку картину можна було спостерігати в багатьох будинках симбирских дворян, що жили в місті так само широко, як і у своїх маєтках
У будинку Гончаровых не було характерної для кріпосництва обстановки гноблення, жорстоких розправ із кріпаками. Але праця двірських тут теж був важким, і Ваня, бачачи це, з раннього років перейнявся ненавистю до кріпосному праву
Діти росли в повному статку. “Мати любила нас, – згадував згодом Гончарів, – не тою сентиментальною, тварини любов’ю, що виливає в гарячих пещеннях, у слабкому потуранні й догідливості дитячим капризам і яка псує дітей. Вона розумно любила, стежачи неослабно за кожним нашим кроком… Вона була вимоглива й не пропускала без покарання або зауваження жодної витівки, особливо, якщо у витівці крилося зерно майбутнього пороку”.
На відміну від строгої Авдотьи Матвіївни Трегубов був ” батько-пустун”, але в тій мері, що не шкодила нормальному вихованню дітей. “Бувало, – розповідає Гончарів, – нашалишь що-небудь: влізеш на дах, на дерево, увяжешься за вуличними хлопчиськами в сусідній сад або із братом заберешся на дзвіницю – вона (тобто мати.-В. Л.) довідається й пошле людини привести пустуна до себе. От отут-те й рятуєшся в благодійний флігель, до “хрещеного”. Він вуж знає, у чому справа. Є людина або покоївка із закликом: “Подаруйте до маменьке!” – “Пішов” або “пішла геть!” – лаконічно командує моряк.
Гнів матері тим часом ущухає – і справа обмежується доганою замість драння вух і стояння на колінах, що було в наш час досить розповсюдженим засобом упокорювати й обертати пустунів на шлях правий”.
Недалеко від будинку Гончаровых ішла стежка до високого берега Волги. Ванюша любив тайкома від всіх, утікши з будинку, сидіти на березі й довго дивитися на широку, роздольну ріку. По ній повільно тяглися баржі, важко вантажені товаром, миготіли човна рибалок, що тягли невід.
По березі, зігнувшись, тягли лямку змучені бурлаки. Не раз, теж тайкома, Ванюша приходив на набережну, на товарну пристань. Тут завжди було багато людей, не вмовкав шум голосів. До пристані одна за іншою підходили баржі. Їх розвантажували босі, бідно одягнені люди. Вони несли на плечах такі більші тюки з товаром, що здавалися Вані могутніми велетнями.
Ці “велетні” часто ласкаво розмовляли з ним, а в мінути відпочинку співали смутні протяжливі пісні. Вані подобалися ці люди, добр і сильні, подобалася й велика ріка
(2 votes, average: 4.50 out of 5)