МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
ГЕРОЇ
ДЕДАЛ ТА ІКАР
Колись, за сивої давнини, в Афінах жив великий митець, різьбяр і будівничий Дедал, нащадок царського роду. Кажуть, сама Афіна Паллада навчила його різних ремесел. Дедал зводив великі палаци і храми, що вражали всіх своєю стрункою будовою, а для тих палаців і храмів сам різьбив із дерева постаті безсмертних богів, такі гарні, що потім люди століттями дбайливо їх зберігали.
Учнем Дедала став його небіж Талос, ще підліток. Якось Талос знайшов на землі гадючу щелепу, уважно придивився до неї і
А як вирізував той круг із дерева, то винайшов циркуль, що ним і тепер користуються люди.
Афіняни довідалися про надзвичайний хист Дедалового учня і справедливо гадали, що незабаром він перевершить свого вчителя. Та як же тяжко вразила Афіни звістка про те, що Талос, гуляючи з Дедалом по Акрополю, спіткнувся і впав з висоти. В його смерті афіняни звинуватили Дедала і засудили митця до вигнання.
Кинув Дедал напризволяще свою майстерню, сів на корабель, довго плив і нарешті
Та митець тяжко сумував за батьківщиною і почувався на Кріті рабом.
Потім Дедал збудував дивовижний палац. Царя Міноса спіткала велика біда: Пасіфая народила йому сина, що мав тіло чоловіка, а голову – ніби в бика, та ще й бичачий хвіст теліпався у нього іззаду. І от, щоб сховати від сторонніх очей Мінотавра – так назвали те страховисько – та щоб він сам не накоїв якого лиха, цар Мінос наказав Дедалові звести особливу споруду.
І Дедал звів Лабіринт, хитромудрий палац, де покої та переходи були такі заплутані й начебто схожі, що ніхто не міг знайти з нього виходу. Всередині цього Лабіринту й поселили Мінотавра.
Минали роки, а Дедал ніяк не міг забути далекої батьківщини. Дружина його померла, і тоді він надумав будь-що дістатися із сином до Афін.
Митець знав, що Мінос ніколи його не відпустить і що ніхто, боячись царського гніву, не допоможе йому втекти, а варта впіймає і приведе назад до палацу.
– Справедливий Міносе! – звернувся нарешті Дедал до царя. – Відпусти мене на батьківщину. Відпусти мене і сина мого Ікара!
Та Мінос не схотів і слухати про це, хоч як умовляв його ревно Дедал. Зрозумів тоді митець, що може він звіритися тільки на себе, на свою голову й руки.
Якось сидів Дедал при березі моря, журно дивився на білих чайок і раптом йому сяйнула смілива думка: “Нехай Мінос закрив мені путь через море, але небо не його володіння, небо вільне! Треба навчитись літати в птахів!” Дедал аж зірвався на ноги і гордо крикнув:
– Могутній Зевсе! Не гнівайся на мене за те, що я не корюся твоїм законам. Я, смертний, піднімусь у небесний простір.
Тепер увесь вільний час Дедал робив із пташиного пір’я великі крила. Біля нього крутився Ікар, і хоч заважав батькові в його дивній роботі, але той не гнав хлопця.
Нарешті крила були готові, великі – Дедалові, трохи менші – Ікарові. Митець прикріпив свої до спини й до рук, змахнув ними і легко знявся ‘В повітря. Покружлявши, він опустився на землю і став повчати Ікара.
– Не можна підійматися дуже високо, синку, бо сонце там палюче, воно розтопить віск – і пір’я розсиплеться. А низько над морем теж не лети, щоб хвилі не намочили тобі крил. Треба триматися середини, запам’ятай це, Ікаре, тільки середини.
Будь слухняний, не шукай власної дороги, а лети просто за мною.
Наступного дня вони знялись у безхмарну блакить. Ніхто в царському палаці того не бачив. Бачили тільки орачі в полі, бачив пастух, що гнав череду, бачив рибалка.
Усі вони аж уклякли, подумавши, що то летять безсмертні боги.
Ікар спершу слухняно летів за батьком. Почуття лету, дивовижне, незнане, сповнило його душу неймовірною радістю. Яке щастя змахнути, наче могутній птах, великими крильми і відчути, що вони підносять тебе ще вище.
У захваті Ікар забув за батькову засторогу й полинув вище, ще вище, аж до золотого сонця.
Зненацька хлопець із жахом відчув, що крила вже не так міцно тримають його, як спершу. Пекуче сонячне проміння розтопило віск, пір’я посипалося додолу, і марно тепер юнак махав уже безкрилими руками.
– Батьку, батьку, я гину! – відчайдушно крикнув Ікар і зник серед зелених морських хвиль.
Не чув того крику Дедал, та, ще раз озирнувшись, не побачив за собою Ікара. Розпачливо кружляв він у повітрі, гукаючи сина, а тоді примітив на хвилях розкидане пір’я. Нещасний батько все зрозумів і мало не збожеволів з горя, та мусив летіти далі, до найближчого берега.
То був чималий острів. Довго блукав по ньому Дедал, поки хвилі прибили до берега юнакове тіло. Убитии горем Дедал поховав тут сина, і відтоді той острів зветься Ікарія, а море довкола люди і досі звуть Ікарійським. І цікаво, що втіленням одвічної мрії людства про крила став не розумний, розважливий Дедал, а неслухняний, завзятий хлопець Ікар, який першим відчув радість вільного лету і віддав за це власне життя.
Переказала Катерина Гловацька
(3 votes, average: 4.33 out of 5)