Коли чуєш ім’я якогось письменника, то відразу виникає асоціація з його творами або визначними роботами. З ім’ям Бориса Грінченка виникають у пам’яті твори зі шкільної програми: оповідання “Украла”, “Екзамен”, “Панько”, а ще його словник – словник Грінченка.
…Розпочинаючи нову тему з української літератури, вчителька (це вже стало традицією) запропонувала підготувати цікавий матеріал про письменника. Я за звичкою знайшла дві статті (наших вчених Володимира Качкана й Анатолія Погрібного) і стала компілювати
Не просто письменника, а. видатного борця-просвітителя. І зрозуміло, чому йому дорікали псевдопатріоти, які більше себе любили в літературі, аніж щось зробили для ЇЇ розвитку. А дорікали вони йому за “каганцю-вання”, “хуторянство”.
Борис Дмитрович був палким прихильником просвітницьких ідей, які можна реалізувати через шкільництво. Він мав на увазі створення таких шкіл, де діти будуть навчатися українською мовою, вивчатимуть історію
Прочитала я ці статті й запитую: а де ж ваші послідовники, Борисе Дмитровичу? Чи ми вже такі недолугі, що упродовж кількох десятиліть будемо вирішувати одну й ту ж проблему, яка видається дуже простою:- від чиновника до вчителя з кожним розпорядженням, з кожним словом слід думати, яку це користь принесе справі. До цього закликав Борис Грінченко, але, мабуть, так і не докликався, бо й сьогодні нарікань на школу дуже багато.
А так би хотілося, щоб ідея інтелектуального просвітництва, прихильником якого був Грінченко, врешті реалізувалась би. І щоб турбота про дитину була й відчувалася в кожному кроці.