Чингиз Айтматов Природа не визнає жартів; вона завжди правдива; помилки ж і омани виходять від людей. И. Гете Ч. Айтматов один із провідних письменників нашої сучасності. Його роман “Плаха” дуже популярний добуток, тому що в ньому порушені актуальні проблеми теперішнього часу.
Ця книга є результатом спостережень, міркувань і тривог автора із приводу неспокійному, загрозливому майбутньому дійсності, тому вона значно відрізняється від всіх написаних раніше добутків: “Ранні журавлі”, “Білий пароплав”, “Материнське поле”,
В “Пласі” Ч. Айтматов, як художник слова, виконує місію духовного наставника нинішнього покоління, що вказує сучасникам на трагічні протиріччя сьогоднішнього дня. Письменник торкається питань екології, моральності, проблему погрози наркоманії. Роман насичений образами, які на перший погляд не зв’язані один з одним: вовки, вигнаний семінарист Авдий, чабан Бостон, “гінці” за анашой. Але насправді їхньої долі тісно переплітаються, образуя загальний вузол назрілих у сучасному суспільстві проблем, дозволити які автор призиває нас, що
Оповідання починається описом вовчої сім’ї Акбары й Ташчайнара, що мирно живе в Моюнкумской савані. Але ці спокій і безтурботність лише доти, поки в азіатські простори не вторгається людина, що несе в собі не творить, а руйнуючу силу
И відбувається жахливе, криваве дійство знищення тваринного миру, у якому гинуть і недавно, що з’явилися на світло вовченята, Акбары. Все живе навколо винищено, а люди, одержимі егоїстичним відношенням до природи, радуються, що план по м’ясопоставках виконаний. Три рази вовки йшли в глухі місця, намагалися обзавестися потомством для продовження свого роду й жити так, як пропонують їм закони буття, і три рази зла й жорстока доля, втілена в образі людей, позбавляла їхніх дитинчати.
Вовки, у нашім поданні, небезпека, але, виявляється, є ще більше зло, що здатно розтрощити й знищити всі, це знов-таки люди. Акбара й Ташчайнар у романі мають милосердя й нікому не бажають поганого
Любов Акбары до вовченят це не несвідомий тваринний інстинкт, а усвідомлена материнська турбота й пещення, властиве всьому жіночому на землі. Вовки в добутку, особливо Акбара, персоніфікують собою природу, що намагається врятуватися від нищівних її людей. Подальші дії вовчиці стають попередженням людині про те, що рано або пізно все живе стане проти і буде мстити, мстити жорстоко й невблаганно.
Мати Акбара, як мати-природа, хоче зберегти себе, своє Майбутнє в потомстві, але, коли Базарбай викрадає з лігвища вовченят, вона озлобляється й починає нападати на кожний, щоб заглушити сказ, тугу й розпач, що доводили її до божевілля. Вовчиця карає не того, хто дійсно заподіяв їй зло, а зовсім невинної людини чабана Бостона, сім’я якого мала нещастя прийняти у своєму будинку Базарбая, що проїжджав з вовченятами повз їхнє житло
Сліди й привели Акбару до Бостонову становища. Чабан розуміє, який мерзенний учинок зробив заздрий і бажаючий йому нашкодити Базарбай, але не може нічого зробити. Цей огидний п’яниця, здатний на будь-яку підлість, все життя ненавидів Бостона, чесного трудівника, що, завдяки своїм власним силам, став кращим чабаном в аиле. І тепер Базарбай зловтішався й радів при думці про те, що “возомнившего про себе й возгордившегося” Уркунчиева доводить по ночах роздираючим і вимотуючим виттям потерявшая вовченяти Акбара.
Але найстрашніше очікувало Бостона спереду. Побачивши, що вовчиця, що викрала його улюбленого сина, тікає, Бостон убиває одним пострілом Акбару й маляти, що був його продовженням і сенсом життя. Гине й Базарбай, що зламав так багато чужих доль і друг, що зштовхнув, із другом дві могутні сили людство й природу. Зробивши три вбивства, тільки одне йз яких усвідомлене, Бостон сам поводиться на “плаху”, подавлений переполнявшими його горем і розпачем, внутрішньо спустошений; але в глибині душі він був спокійний, тому що знищене їм зло більше не зможе шкодити живучим
Ще одна гостра тема, розкрита письменником у романі, це проблема наркоманії. Ч. Айтматов призиває людей отямитися, вжити необхідних заходів по викорінюванню цього небезпечного соціального явища, що калічить людські душі. Автор правдиво й переконливо описує ведучий у тупик і руйнуючі життя шлях “гінців”, які, ризикуючи, відправляються в азіатські степи за анашой, одержимі спрагою збагачення.
На противагу їм письменник уводить образ Авдия Каллистратова, ” єретика-але-у мис ленника”, вигнаного із семінарії за його неприпустимі з погляду релігії й устояних церковних постулатів ідеї про ” Бога-Сучаснику”. Одухотворена й глубокомыслящая натура Авдия противиться всяким проявам зла й насильства
Несправедливий, згубний шлях, по якому йде людство, викликає в його душі біль і страждання. Він бачить своє призначення в допомозі людям і звертанні їх до Бога. Для цієї мети Авдий вирішує приєднатися до “гінців”, щоб, перебуваючи поруч із ними, показати, як низько вони впали, і направити їх на шлях щирий через искреннее каяття
Авдий всіма силами прагне образумить їх, урятувати душі, що гинуть, вселивши в них високу думку про Всеблагому, Всемилостивому, Всюдисущому… Але за це його жорстоко б’ють, а потім і позбавляють життя ті, кому він простягнув руку допомоги. Фігура Авдия, розп’ятого на саксаулі, нагадує Христа, що принесли себе в жертву за Добро й Істину, даруемые людям, і искупившего смертю людські гріхи
Авдий теж прийняв смерть за добро, і в останніх його думках не було докору збожеволілій юрбі вбивць, а лише жаль до неї й сумне почуття невиконаного боргу… “Ти прийшла” такі минулого його останні слова, коли він побачив перед собою вовчицю з дивними синіми очами, що з болем заглянула в особу розп’ятої людини й скаржилася йому на своє горе. Людина й вовк зрозуміли один одного, тому що їх поєднувало загальне страждання страждання, що вони випробовували від моральної вбогості людей, погрязших вбездуховности.
Якщо Бостона привели на “плаху” фатальні обставини, те Авдий сам обрав собі такий шлях, знаючи, що в людському світі за добро й милосердя потрібно жорстоко розплачуватися. Трагедію Авдия збільшує повну самітність, тому що пориви його шляхетної душі ні в кому не знаходять відгуку й розуміння. Тривога от головне почуття, що несе роман читачеві
Це тривога за природу, що гине, за покоління, що самознищується, потопаюче в пороках. “Плаха” це лемент, заклик автора одуматися, вжити заходів по збереженню життя на землі. Це сильне по своєму змісті добуток здатний надати людині неоціненну допомогу в боротьбі за новий, світлий, високоморальний шлях, що призначений йому природою й на який люди рано або пізно звернуть осяяні розумом погляди
(2 votes, average: 3.00 out of 5)