Розвиток людського суспільства значною мірою залежить від людей, які вміють нестандартно мислити, помічають яскраві фарби там, де для інших все зливається в буденну сіру пляму.
Поезія Ліни Костенко “Кольорові миші” теж про нестандартність почуттів, оригінальний підхід до сприйняття дійсності. Талановита поетеса так переплела в невеличкому творі уявне, фантастичне і реальність, що мимоволі перед нами за рядками вірша постають художні образи, наче на картині.
Уявімо собі середньовічне місто. У ньому темно від диму вогнищ, на яких
Отже, і населення міста, темне, неписьменне, легко визнає відьмою чи чаклуном того, хто мислить чи чинить інакше, ніж інші. Суддя в судейській чорній мантії лише підсилює пітьму юрби. Такими художніми образами змальовує Ліна Костенко реальність.
Коли читаєш поезію, здається, що поетеса сама присутня на тому суді, на який приводить розлючений сусід підсудну Анну, якій, може, з десять років. Вона також бачить багряне кленове листя, що покладене на столі, як доказ. Може, маленька Анна на суді – це сама Ліна Костенко, якій також
До того ж в найкращу, найактивнішу пору її творчості.
Алегоричність образу кольорових мишей стосується тих, хто не вміє пристосовуватися до сірої буденності, прагне не тільки побачити щось незвичайне, а й показати його іншим.
“Уночі їм сняться миші кольорові”, – обурюється “сірий” сусід тим, що після спілкування з фантазеркою Анною, його діти закинули звичайні іграшки. “Вони були нормальні і здорові, а ця чаклунка збила їх з пуття”, – переконаний сусід, який давно втратив здатність бачити кольорові сни. А значить, мріяти. Він би мав подякувати маленькій Анні за те, що подарувала здатність його дітям хоча б у снах розуміти, що світ складається не тільки з сірих барв.
Але визнати вищість духу маленької тендітної дитини, її талант до перевтілення звичайного на неповторне – це переступити свою сутність, здолати власну черствість душі.
Таким людям, як. сусід, важко зрозуміти, що щось неповторне можна створити виключно заради краси, а не задля наживи. І суддя такий самий. Він зрозумів би, якби миші, нехай і кольорові, “згризли сухаря, а чи прогризли у підлозі нірку” чи завдали іншої шкоди в господарстві.
Суддя також живе у своїй буденній реальності. Якщо сусід відчуває моральну шкоду від того, що миші яскраві, то суддя намагається знайти прозаїчну підставу для покарання чогось неповторного, духовного. Він звик виносити вирок.
Для нього кожен, хто на лаві підсудних, є винним. Потрібно лише знайти докази цієї вини чи їх підтасувати.
І в цьому жорстока реальність знову заступає світ яскравих кольорових мишей, створених Анною. А що ж вона сама?
“Сиділа тихо дівчинка на лаві”, – продовжує змальовувати картину дійсності поетеса. У її вірші Анна не виправдовується, нічого нікому не доводить. Може, у неї така велика сила духу, що не боїться цього суду.
Вона вміє створювати кольорових мишей і цього таланту її ніхто не позбавить. А може, дівчинка лише кориться долі. їй однаково не відвести від себе підозри в чаклунстві з боку розлюченого сусіда і вирок несправедливого суду. Здається, поетеса дає право вибору кожному з нас: стати на бік існування кольорових мишей чи віднести їх до розряду фантастики і мрій.
Ось тільки… Чи не з тих пожовклих кленових листочків, що мали служити доказами у чаклунстві, з’явився раптом “кольоровий кіт, залив чорнилом вирок на папері”.
Невідворотним втручанням долі в образі кольорового кота закінчує свою поезію Ліна Костенко. Адже, якщо існують кольорові коти, то мають бути і кольорові миші. Поетеса дає можливість нам поміркувати, замислитися над актуальністю її твору в сьогоднішньому нашому суспільстві.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)