“ЧЕРВОНЕ – ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ – ТО ЖУРБА” (ІНТИМНА ЛІРИКА ДМИТРА ПАВЛИЧКА) За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.
Любов постає перед нами у різних іпостасях: в усмішці матері, у щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності
Поетова “струнка, солодка згуба” необережно і грубо топче колоски пшениці. Її душа була не настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця
Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. Одвічна драма – різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу існування на Землі закоханими людьми – у цій поезії ще не розвивається до трагічної глибини. Та й у інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти не переходять у рекві-ємні акорди.
Любовна лірика поета сонячна, напоєна пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише перечитати його збірку “Таємниця твого обличчя”, до складу якої входять перлини інтимної лірики Д. Павличка, і переконатися в цьому. У своїх віршах поет виповів, передусім, усього себе, свою неповторну особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена індивідуальним чуттям автора.
Гіперболічне звучать рядки твору, що дав назву цілій збірці: Найдовша з усіх доріг – Дорога твого приходу. Найбільша з усіх таємниць – Таємниця твого обличчя.
Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в пам’яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі – глибина поетового кохання: “Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки”. Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші зі збірки, які стали популярними піснями. Яскрава. метафоричність вірша-пісні “Дзвенить у зорях небо чисте” вражає виразністю поетичних образів.
Душа, що в самотності “неначе дерево безлисте”, переживає благотворні метаморфози, коли до неї приходять щаслива доля і справжня дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється довгождане кохання, розквітає по-весняному: Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і композитора О. Білаша стала пісня “Я стужився, мила, за тобою”.
В основі твору – улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу обставин і з’єднати свої долі воєдино: Він росте й співає явороньці, І згорає від сльози роса. Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик безнадії, стискаючи в руці “мертвої зорі неживе крило”. Але митець переконаний у животворній силі кохання.
Тому Д. Павличко силою свого окриленого слова звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі й лицемірство, віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню, оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка нестиме світло чистих почуттів ще не одному поколінню.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)