Є картини, до яких входиш, мов у зелений ліс. Є твори, з якими добре вивчати історію країни, людини, людської культури. Є полотна, де хочеться опинитись поруч з героями у пригодах чи боротьбі, простягти їм руку, підтримати і захистити. Є картини-плакати і картини-візерунки.
У цьому ж полотні – щось незвичайне і казкове. Одразу ж вражають очі. Великі, темні, з довгими віями.
Про такі кажуть – безодні.
Синьо-сіро-блакитний фон. Як морська вода, що чекає бурі. Вона відбиває у собі похмуре небо.
Пам’ятаєте:
Море вздуется бурливо,
Закипит,
На все полотно – білий сплеск морської піни чи пташиних крил, а може, й того й іншого разом. Ось крила переходять у чудове, розкішне вбрання, прикрашену срібним позументом фату. Художник спіймав саме момент перевтілення:
Знать, близка судьба твоя:
Ведь царевна – это я.
Царівна не в пишному палаш, з придворними, мамками й няньками, а тут, на морському березі, біля невідомого острова, де осіннім червоним золотом горить листя дерев. Не безглуздо-блискуча золота корона, а старовинний вінець із срібла прикрашає витівними візерунками і перлинами горду голову. Чорні коси спадають
Трохи сором’язний загадковий дівочий погляд. Ніби вдушу зазирають великі очі.
Навіть не згадуєш: де ж той місяць, що блищить під косою, де зірка, що горить у лобі…
Сама казка виникла з морської хвилі, розправила крила на полотні. Саме такою, за рядками пушкінської “Казки про царя Салтана”, побачив Царівну-Лебідь російський живописець Михайло Врубель.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)