Борис Грінченко розпочав свою творчу діяльність за тих часів, коли свідомих культурних українських сил було дуже мало. Письменника називали “справжнім апостолом українського націоналізму”, “голосом совісті українства”, який дуже виділявся своїм “болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди”. Так писали про Грінченка видатні культурні діячі уже після його смерті.
А за життя його дуже часто критикували. Єдине, що не викликало нарікань, – це його етнографічна діяльність.
Борис Грінченко виріс у змосковленій
Сімнадцятирічного Грінченка за розповсюдження нелегальної літератури було заарештовано, а потім ііому було заборонено продовжувати
Він селився там, де можна було “словом своїм рідним перемовитися, …рідну пісню почути”.
Молодий учитель шукав оригінальні зразки усної народної творчості, переглядав і систематизував записане. Збираючи фольклор, він невтомно вчиться живої мови, завжди дивується багатобарвності рідного слова. Під час записування пісень Грінченко звертає увагу на те, що в різних селах існують різні варіанти однієї пісні, відзначає особливості того чи іншого варіанта, розмірковує над причинами виникнення цього цікавого явища.
Працюючи як фольклорист, Борис Грінченко дедалі більше впевнюється втому, що частина людей живе в рідному краю, як чужі, бо не знає ні мови, ні культури, ні почувань власного народу. Причину такого відчуження він вбачав, найперше, у тому, що суспільство недооцінює значення рідної мови для освіти; в тому, що українці не можуть прочитати українську книжку. Борис Грінченко став складати збірки творів старих і нових авторів, записував тексти друкованими літерами. Та найголовніше, що робив учитель, – це його домашні завдання учням. Він просив їх записувати народну творчість своєї місцевості.
Не дивно, що багато його учнів стани активними збирачами усної словесності. Грінченко лише учив їх, що “кожну п’єсу (опріче приказок та іншої дрібноти) треба писати на окремій картці (чверті аркуша) чи хоч і на кількох картках, але так, щоб кожна річ була нарізно”. Письменник радив, щоб збирачі додержувались автентичності народних висловів при записуванні прози. “А то іноді помітно у Вас літературню ходу в мові, мов виправки пороблено Як кажуть, так і записуйте”, – повчав фольклорист початківців.
Усе, що зібрав сам, що записали і доправили йому інші, Борис Грінченко упорядкував і видав. Але матеріалу зібралося стільки, що письменник поспішай робити все, що від нього залежало, аби встигнути скористатися сприятливими обставинами і якнайскоріше видати нові томи фольклору. Фундаментальне чотиритомне зібрання Грінченка вражає обсягом зібраного матеріалу, науковою класифікацією і систематизацією. “Етнографічні матеріали…” об’єднували різнома нітні жанри фольклорної прози – міфологічні оповіді, легенди, перекази, казки, анекдоти, прикмети, повір’я, замовляння, приказки та загадки.
Поява книг викликала захоплені відгуки багатьох любителів українства.
Борис Грінченко ніколи не забував про своє перше захоплення – про фольклор. Він видав декілька збірок народної прози і лірики, в передмовах до яких висловив багато цінних думок про неперервність усної народної творчості, заперечивши песимістичну теорію про її поступову загибель. Грінченко доводив, що фольклор може змінюватися, як змінюється життя, може набувати нових форм, але він ніколи не загине, доки житиме народ і його мова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)