Бароко (італ. barocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі XVII-XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Б. прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система Б. надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним
Серед країн православно-слов’янської культурної спільності Б. почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні та в Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, Б. мало і власні, національні, джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – “високому”, “середньому” та “низовому”. Б. в історії української літератури трактувалося по-різному, часто неадекватно.
Вперше розглянув Б. як естетичну систему д. Чижевський
Виразні барокові риси має і шкільна драматургія. Серед прозових творів Б. найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Барановича “Меч духовний”, “Труби словес проповідних”; Іоаникія Галятовського “Ключ розуміння”; Антонія Радивиловського “Стородок Марії Богородиці”, “Вінець Христов”) та козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.