Скільки людей – стільки й підходів до того ж самого явища, стільки різних ракурсів розуміння якогось принципу, теми, почуття…
Кажуть, що очима негідника найвродливіше й найрозумніше можна побачити звичайним, буденним, зате звичайнісіньке через ставлення доброї людини, закоханої у світ душі, як від чарівної палички розквітає…
В. Гюго розповідає про велике, вічне почуття любові, мовби створює чотирикутник. У центрі його – Есмеральда, циганка-танцюристка з білим козенятком, примхлива чарівниця паризьких вулиць. І чотири постаті
Блискучий капітан Феб де Шатопер. Я не впевнена, чи кинувся б він на допомогу дівчині на нічній вулиці, якби був сам, без свого загону. Я не знаю, чи згадував він хоч раз циганку з повагою.
Але ми точно знаємо, що він скористається нагодою зустрітися з красунею, а побачивши, що вона закохана в нього, домагатиметься від неї повного забуття себе, нічого не обіцяючи, навіть сміючись над її бажанням обвінчатися з ним. Навіть те, що амулет Есмеральди,
Сила її почуття у передсмертні години нічого не зворухне в нещирій душі Феба, як, мабуть, вже не зворухне нічиє почуття. Він звик кохати тільки власну персону, і просто хоче користуватися усіма іншими: Есмеральдою – за її красу, своєю нареченою – за її багатство.
П’єр Гренгуар, на відміну від Феба, щиріший, він здатний на сміливі вчинки: втрутитися у сварку, кинутися на захист дівчини. І почуття вдячності спочатку переповнює його душу, але у вільній циганці він бачить перш за все доступну красуню, не визнаючи в ній особистість. Він здатний ділити з нею їжу, скромний достаток, прив’язується до її білого козеняти, але сплатити головний борг – врятувати свою рятівницю ціною власного життя – відмовляється.
Як справжній “філософ”, він навіть проголошує промову щодо свого майбутнього, може, не дуже потрібного для інших, але такого ж бажаного для нього самого! Навіть якщо й не покарають на. смерть за допомогу Есмеральді, навіщо якісь турботи, неприємності з владою. Він теж чинить, як йому зручніше, кохаючи понад все самого себе…
Архідиякон Собору Паризької Богоматері Клод Фролло заради кохання здатний навіть на жертви. Він ладен поступитися духовним саном, місцем, кар’єрою, своїми дослідженнями, навіть поїхати з Парижа. Більше того, Есмеральда для нього – єдина жінка у світі. Заради неї він міг би зрадити своєму покликанню, вірі – усьому, що було змістом його життя. Але за однієї умови: Есмеральда мала належати тільки йому.
Він, людина духовного сану, здавалося б, мусив краще за інших визнавати сенс життя, силу добра, однак, ладен віддати дівчину до рук смерті, якщо вона не підкориться йому. Картаючи і себе самого, і циганку, рятуючи її та знову віддаючи катам, він кілька разів зраджує дівчину. Тим самим він зраджує самому собі, кращому у собі, що могло б перерости у щось велике, людяніше.
Не можна привласнювати, робити іграшкою об’єкт кохання, як не можна сховати до кишені сонце.
Протиставленням усім трьом постає у романі Квазимодо. На перший погляд, щось потворне, жахливе, брутальне, як приборканий звір, відданий своєму рятівникові й вихователеві Клоду Фролло, він робить спробу викрасти Есмеральду для нього. Він єдиний, хто спочатку просто не звертає уваги на її зовнішність.
Щоб прокинулося почуття Квазимодо, треба торкнутися його душі, побачити в ньому не сліпого виконавця власної волі, раба, а людину. Звичайний вчинок Есмеральди, що дала йому біля ганебного стовпу напитися, сповнює його душу великою вдячністю. Це почуття не просто кличе його на допомогу бідній дівчині, на її захист, воно робить його чуйним, щасливим і… красивим.
У ту високу, урочисту мить, коли він врятував Есмеральду, надавши їй притулок у стінах Собору, коли проніс її на руках перед натовпом, “він був прекрасним, цей сирота, підкидьок, ця потолоч; він почував себе великим і сильним, він дивився в обличчя цьому суспільству, що вигнало його, але у справи якого він так владно втрутився; дивився в обличчя цьому людському правосуддю, у якого вирвав здобич, усім суддям, катам, усій цій королевській могутності, яку він, нікчемний, зломив за допомогою всемогутнього Бога”. І натовп людей, що ненавиділи дзвонаря, аплодує йому, підтримує у допомозі Есмеральді. Він не просто ділиться з дівчиною їжею, скрашує її самотність – він ладен уперше підняти руку на своє божество – Клода Фролло. Він без слів піде до щасливого суперника, чекатиме його для неї, принижуючи себе, – і буде оберігати дівчину від розчарування, коли той не прийде.
Він оберігатиме Есмеральду від самого себе, намагаючись не кидатися їй у вічі власною потворністю, не ображаючи її естетичних почуттів.
Наскільки вища своєю душею ця безкорисливіша, найвідданіша у своєму коханні людина за блискучого Феба з його досконалою зовнішністю, освіченого, розвиненого Гренгуара з його філософією і любов’ю до драматичних сцен, духовно піднесеного архідиякона! Душа Квазимодо, замкнена у цю кострубату, потворну оболонку, виростає до висот справжньої поезії, і доказом цьому є його алегорія з кришталевою вазою, що мала тріщину, і звичайним непоказним глиняним глечиком, що зберігає природну красу й свіжість квітів.
Навіть смерті непідвладне таке високе кохання, бо можна скарати людське тіло Й відібрати життя, а душу, особливо таку піднесену до неймовірних висот силою свого кохання, можна лише випустити з оболонки, щоб розправила крила.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)