Артурівські легенди – народні легенди кельтів Уельсу, які започаткували низку поетичних творів. В їх осередді – образ Артура, одного із бриттських королів (V-VI ст.), які боролися проти англосаксонських завойовників. Історичного Артура згадують кельтські та бретонські барди, починаючи з VIII ст., в “Історії королів Британії” (близько 1137) латинського хроніка Гальфріда Монмаутського. Перекази про ідеалізованого Артура та рицарів “Круглого столу” розвинулися рицарською поезією Франції (Кретьєн де Труа, XII ст.), Німеччини (Гартман
Обробку легенди про святого Грааля здійснив Вольфрам фон Ешенбах у своєму романі “Парцифаль” (близько 1210). В Англії поширювалися переклади романів “Артур”, “Артур і Мерлін” та ін. За мотивами А. л. створено англійський рицарський роман у віршах “Сер Гавейн та Зелений рицар” (XIV ст.).
Невдовзі з’явилися твори, в яких переосмислювалася Артурівська тема (“Смерть Артура” Т. Мелорі та ін.), викликаючи неослабний інтерес і в наступні часи. М. Твен використав її з пародійною метою (“Янкі при дворі короля Артура”). До мотивів А. л. зверталися й українські письменники, зокрема Юрій Клен в епопеї “Попіл імперій”.