Жанр утопії з’явився в Європі із зародженням гуманізму. Мудреці минулого з радістю зображували счастли вый мир майбутнього, де немає війни, хвороб, а всі сфери життя суспільства підпорядковані законам розуму. Пройшли століття. І утопія змінилася антиутопією – зображенням “майбутнього без майбутнього”, мертвого механізованого суспільства, де людині відведена роль простої соціальної одиниці.
Насправді антиутопія не є повною протилежністю утопії: антиутопія розвиває основні принципи утопії, доводячи їх до абсурду. Тепер виявляється,
XX століття стало століттям втілених антиутопій – у житті й літературі. Для російської літератури жанр антиутопії не цілком свойствен. Однієї із кращих антиутопій, написаних російською мовою, став Роман Євгенія Замятіна “Ми”. Цей роман створювався в 1920 році в холодному напівзруйнованому Петрограді.
Авторові вдалося за сімдесят років до падіння комуністичного режиму зробити правильні висновки про “великий блеф”, втіленому
Отже, перед нами – “ідеальне суспільство”. Уніфікація, зрівнялівка, регламентація – от лише деякі з ознак “ідеального суспільства” у романі “Ми”. Історія створення цього суспільства досить нагадує історію створення Радянського Союзу. Його громадяни досягли щастя в результаті загибелі більшої частини населення.
Жителі країни щасливі: вони живуть у будинках із прозорими стінами, ходять на роботу й з роботи ладом, а проблема любові вирішена раз і назавжди: “усякий нумер має право на інший нумер як на сексуальний об’єкт”. Жителі, або нумера, носять однаковий одяг, їдять однакову пищу
Мистецтво є придатком державної машини. За цією соціальною ідилією спостерігають строгі Хоронителі. А вище всіх коштує Благодійник – лідер “ідеального суспільства”.
Всі
(1 votes, average: 5.00 out of 5)