Анна Ахматова
(1889-1966)
Життя і творчість
Анна Ахматова – російська поетеса, творчість якої узагальнила шлях, пройдений російською культурою від “срібної доби” до періоду хрущовської “відлиги”. Дебютувавши у межах акмеїстської течії, А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.
На долю А. Ахматової у російській літературі випала особлива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці поетеси зазначали, що
Це цікаво знати!
Критика майже відразу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистостями “срібної доби”. Він і книжки свої надписував їй як рівний –
Друга заслуга цієї поетеси полягала в тому, що, пройшовши через усі катаклізми російської історії перших двох третин XX ст. – дві світові війни, революції, страшні ексцеси радянської влади від часів її встановлення до хрущовської “відлиги”, – переживши загибель блискучого покоління творчої інтелігенції “срібної доби”, Ахматова завершила цілу епоху російської культури, стала хранителькою її найкращих традицій і передала трагічний досвід свого покоління поетам 60-80-х років. Вона була одним із тих майстрів слова, які не дали бур’янові соцреалістичної літератури заполонити ниву російської словесності.
191І2 р, відзначився двома важливими подіями: виходом у світ першої поетичної збірки “Вечір”, що відразу була схвалена критикою, і народженням сина – Льва Гумільова, який згодом став видатним істориком. Упродовж десятиліття були створені й надруковані поетичні збірки “Чотки” (1914), “Біла зграя” (1917), “Подорожник” (1921), “Anno Domini” (1922). Ці збірки відбивають важливий перелом у творчому розвитку поетеси, що відбувся у 1914 р.: в ахматівський художній світ, раніше обмежений інтимно-камерними темами, входить бурхлива сучасність з такими її стрижневими поняттями, як “історія”, “епоха”, “батьківщина”, “народ”.
Важливими складовими ахматівського поетичного кредо стають ідея морального обов’язку та почуття відповідальності за долю вітчизни.
Після революції 1917 р. А. Ахматова могла залишити свій “захланний і грішний” край і поповнити лави тих діячів російської літератури, що, з болем відірвавшись від коріння, перебралися за кордон, аби врятувати свою духовну свободу й життя. Гіпотетично існував також інший варіант – своїм талантом прислужитися новій владі, як це зробили деякі інші відомі літератори. Ахматова обрала найважчий шлях.
Вона залишилася в Росії (оскільки головним своїм обов’язком вважала поділяти долю батьківщини), однак обрала позицію “внутрішньої еміграції” (оскільки з мистецькою безкомпромісністю та людською мужністю зберігала вірність своїй музі, виплеканій культурою “срібної доби”).
У серпні 1921 р. А. Ахматова отримала страшну звістку про розстріл колишнього свого чоловіка М. Гумільова, якого було звинувачено у змові проти радянської влади. Ще не раз вона довідається про арешти, тортури і зникнення друзів та знайомих у залитих кров’ю камерах в’язниць і бараках сибірських таборів.
Дихаючи отруйним повітрям, в якому задихалися мільйони співгромадян, спостерігаючи, як батьківщина, що на початку XX ст. вражала світ розквітом культури, стрімко перетворюється на жорстоку виправну колонію, у якій “удосконалення” людської природи супроводжується хрускотом кісток і ріками крові, Ахматова дедалі глибше усвідомлювала свою особисту причетність до загальнонародного лиха. Жахливу абсурдність того, що відбувалося у країні та в її власній долі; поетеса з афористичною влучністю пізніше сформулює у поетичному рядку: “Таке вигадував Кафка”.
Хвиля сталінських репресій зачепила найближчих її людей – сина і чоловіка (М. Пуніна). Власні переживання, що були виявом страждань усього народу, поставленого навколішки одним із найстрашніших тиранів людської історії, поетеса увиразнювала у своїх віршах.
Так народився “Реквієм” – найвидатніший поетичний пам’ятник жертвам сталінських злочинів.
Ахматова постраждала від тоталітарного режиму і як поетеса. Упродовж п’ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. Переслідування цензури вона сприймала як багаторічне катування: поетеса почувала себе засудженою, яку позбавили “вогню й води”, ув’язненою, яку оточили арктичні льоди мовчання, поетом, чия муза була безжалісно закатована.
Розділила Ахматова долю свого народу і за часів Другої світової війни. Переїхавши 1941 р. з блокадного Ленінграда до Ташкента, вона сповна зазнала тяжких поневірянь воєнного лихоліття в тилу. Та, попри численні побутові труднощі, внутрішню невлаштованість, негаразди зі здоров’ям, поетеса часто виступала у шпиталях, читаючи свої вірші пораненим.
Війна стала головною темою її тодішньої творчості.
1944 р. Ахматова повернулася до Ленінграда. Місто скидалося на страшного привида. Перші враження від змученого блокадою міста вона описала у своїй прозі.
Після перемоги радянських військ, яка, здавалося б, мала принести спокій у спустошену гітлерівською пошестю країну, знову затягнувся зашморг на шиї багатостраждальних народів сталінської імперії. І знову наступ реакції відбився на долі поетеси. У 1949 р. її сина було вдруге заарештовано, а кількома роками раніше вона стала об’єктом кампанії нещадного цькування у радянській пресі.
Поштовхом до цієї кампанії була сумнозвісна постанова про часописи “Звезда” та “Ленинград”, у якій поливали брудом письменників, що не вписувалися в офіційний курс радянської літератури. Головний удар був спрямований проти М. Зощенка та А. Ахматової. Поетеса мужньо сприйняла цю заздалегідь і добре сплановану проти неї акцію “публічної страти”.
Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту “царськосільську веселу грішницю”, якою вона була за часів юності, Ахматова сумно жартувала, що їй “підмінили життя”. Утім, цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.
До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Головними звершеннями 60-х років стало закінчення “Поеми без героя” (1962), над якою вона працювала чверть століття, і збірки “Біг часу” (1965).
У 60-х роках до поетеси прийшло міжнародне визнання: вона отримала престижну італійську премію, була обрана почесним доктором Оксфордського університету.
У ліриці А. Ахматової простежуються спадкоємні зв’язки з традиціями російської психологічної прози XIX ст. – романами І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Гончарова. На ці зв’язки вказував, зокрема, О. Мандельштам, однодумець Ахматової по “Цеху поетів”, з яким її пов’язували тривалі дружні взаємини: “…Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність російського роману XIX ст. Не було б Ахматової, якби не було Толстого та “Анни Кареніної”, Тургенєва з “Дворянським гніздом”, всього Достоєвського і частково навіть Лєскова. Генеза Ахматової – у російській прозі, а не в поезії.
Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвинула з огляду на психологічну прозу”.
Досвід психологічної російської прози дається взнаки в ахматівській манері передачі тонкощів душевних переживань і людських взаємин. У перших своїх збірках поетеса виявила надзвичайну майстерність у роботі з психологічною деталлю. Деталь (якась буденна річ, жест, особливість міміки) часто виростала у неї в емблему певного внутрішнього стану ліричного “я”.
Однією із з’єднувальних ланок між інтимною лірикою А. Ахматової та довкіллям був мотив любові-жалю, характерний для російської усної народної творчості (до речі, у давнину в російській мові слово “жаліти” було синонімом слова “любити”). Породжені цим мотивом образи й настрої співчуття у коханні надавали ахматівській ліриці рис спорідненості з національним фольклором і прокладали шлях до її подальшої еволюції у напрямку наближення до народнопісенної культури.
Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. – О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.
Головним принципом ахматівської лірики є настанова на “пізнання світу через біль”, що перегукувалася з художнім світом І. Анненського.
На ранньому етапі творчість Ахматової була “любовним щоденником”, у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного “літопису” трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам’яті.
У художньому світі А. Ахматової відбувається “матеріалізація” складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматівській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, настанова на відтворення буденної мови.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)