“Я (Романтика)” – психологічна новела Миколи Хвильового, ідеєю якої є фатальна невідповідність між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму.
Присвята
“Я (Романтика)” має специфічну присвяту: “Цвітові яблуні”, новелі М. Коцюбинського, де душа головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі “Я” подвоїлась (у ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати усі деталі смерті,
Сюжет
Твір починається з опису матері, яку оповідач порівнює з образом Діви Марії: “воістину моя мати – втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.”
Раптово автор переносить читача у будинок розстріляного шляхтича (“фантастичний палац”), у якому збирається “чорний трибунал комуни”. Один за одним без суду та слідства ухвалюються вироки: “Розстрілять!” Після чергового засідання голова
“… бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.”
У центрі уваги наступної картини динамічний рух кавалеристів, що рухаються “з позиції на позицію”, гарматні вибухи та грім блискавиць. Несподівано сцена змінюється на інтер’єр княжого будинку, в якому продовжує працювати штаб Духоніна. Опісля кількох розглянутих справ до кабінету заводять групу черниць, що звинувачується у веденні агітації проти комуни. Серед інших главковерх впізнає рідну матір.
Цілу ніч він “розбирає діла”, але вже твердо знає, як вчинить. В обід до нього приходить Андрюша і починає переконувати “Я” відпустити з-під варти матір. Їхню розмову перериває грім снаряду: ворог наступає. Черниць вирішують розстріляти під час відступу за містом. Доктор Тагабат перед розстрілом підходить до голови трибуналу та промовляє:
“Ваша мати там! Робіть, що хочете!”
Той, мов у маренні, підходить до засудженої та фанатично убиває її.
Герої та цитатна характеристика
Відомий філософ Мирослав Попович переконаний, що персонажі твору – “усе це різні кінці душі” одного й того самого “Я”, які символізують різні боки свідомості головного героя.
Голова “чорного трибуналу” (фанатик з роздвоєною душею). “Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.”
Мати (втілення всеохоплюючої доброти й милосердя Богоматері). “Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.”
Доктор Тагабат (садист, злий геній) та дегенерат (єдино вірний пес, страж революції, що не знає сумнівів). “Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму – вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: – у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.” “Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, ― це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт.
Коли доктор ― злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини. Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша ― і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних.”
Андрюша (комунар, який творить усе супроти своєї волі). “Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волі.”
Композиція
Оповідання складається із заспіву (короткого вступу) і трьох частин, протягом яких читач спостерігає зміну у ставленні героя до вбивства. Розповідь у новелі ведеться від першої особи (“Я”). М. Хвильовий використовує у творі композиційні рамки:
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія.
…Я зупинився серед мертвого степу: – там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)