“Місто” – інтелектуальний роман Валер’яна Підмогильного 1927 року.
Підмогильний створив модерний роман, в якому, на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. “Місто” – перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.
Історія написання
У романі “Місто” Валер’ян
Твір не був подібний до традиційної народницької прози 19 століття, бо автор орієнтувався на європейський роман 19-початку20 століття, засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну – Агатангела Кримського,
Історія публікацій
Роман завершений письменником в 1927 році, опублікований вперше у Харкові в 1928 році. В 1929 році Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його на російську мову – в 1930 році роман виходить у серії “Творчество народов СССР”. Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман “Місто”, як і інші твори письменника, був заборонений до 1989 року.
Оцінка критики
Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювались твором, в якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціолізму, називаючи книжку “антирадянською”, бо в ній не показано “змички робітників і селян”.
Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.
Особливості сюжетної лінії
Розповідь подана через історію душі Степана Радченка – енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до економічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Вперше Київ відкривається йому з Дніпра як своєрідний “пуп землі”. Роман починається реченням:
Здавалось, далі пливти нема куди
Під Степановими ногами – ще жодного грунту у столиці. Але з плином часу відбувається поступове просторове завоювання міста. Зійшовши на берег, Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського: йому сусідять хазяйські корови.
Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а наприкінці твору споглядає місто “згори” поглядом володаря: “Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці”.
Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною: “Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію”. Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть вода тут слизька і відразна.
Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класова непричетність до них: “От вони, ці горожані. Все це – старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний”.
Проте… Саме тут місто йде в наступ: “Він озирнувся – і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився.
Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі… на цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч”.
Одне слово, імпресіонізм – із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, в міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття. Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі – все ясніше, чіткіше вимальовуються його риси.
Пересування у пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: “Bсі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються”. Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання у те, що варто йому лише змінити свій вигляд – і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання і викидає на смітник чоботи.
Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає “завойовувати” місто, що місту потрібна “свіжа кров села”, яка змінить “його вигляд і істоту.
А він – один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти”. Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.
Підмогильний не ставить собі за ціль зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи і невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходить через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища друкарні. Солідний уривок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми – театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка.
Письменник показує “засідателів” видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача у ще один світ – помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).
Наприкінці роману Підмогильний “змушує” Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але відбувши такі “оглядини”, Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло.
Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання “Бритва”, про піднесення і занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор – і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном.
Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя…
Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: “Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей”.
Зрозуміло, що цей роман передусім – психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували.
Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин, не страждатиме й від людських жертв, і разом – це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У цьому романі В. Підмогильний постає як найкращий продовжувач традицій європейської літератури, зокрема творів “Батько Горіо” Бальзака, “Любий друг” Мопассана, “Кандід” Вольтера, які він саме тоді й перекладав.
Роман “Місто” переконав критику в тому, що письменник “цікавиться не людством, а людиною”. Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція “дрібнобуржуазна”, як вияв ворожої ідеології.
“Місто”, хоча й широко читалося, зокрема молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пресі. Починалося з того, що автор “дивиться на світ крізь вузькі щілинки рафінованого інтелігентського світогляду”, а доходило до висновків, що “книжка антирадянська”, бо в ній не показано “звички робітників і селян”, а головний герой – “безмежний індивідуаліст, обиватель-міщанин з куркульською ідеологією”. Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взагалі, міщанство з’являлися у творах В. Підмогильного не від авторської “інтелігентщини” чи “дрібнобуржуазного естетства”, а від того, що письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм.
Персонажі:
Степан Радченко – головний герой; Надійка – дівчина з села; Левко – студент; Ганнуся та Нюся – товаришки Надії; Лука Гнідий – хазяїн;
Тамара Василівна (Мусінька) – дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка; Максим – син Тамари Василіни(Мусіньки) та крамаря; Борис – студент, товариш Степана;
Зоська – міська дівчина, кохана Степана; Рита – балерина; Вигорський – поет, товариш Степана.
Отже, роман Валер’яна Підмогильного “Місто” став не тільки помітним, але й надзвичайно важливим явищем в українському мистецтві. Насамперед – це перший справді урбаністичний роман в українській літературі. Не менш важливим у його творчій спадщині був роман “Невеличка драма”, закінчений у 1929 р. Цей твір органічно доповнив бібліотеку українського інтелектуального роману, на той час уже репрезентованого “Вальдшнепами” М. Хвильового, “Майстром корабля” І. О. Яновського, “Робітними силами” М. Івченка. Та боротьба з “попутниками” набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного встиг з’явитися лише в журнальній публікації (“Життя і революція”-1930.) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню.
Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Примусоваколективізація, голод 1932-1933 pp. впали чорним крилом не лише на українське село, а й на весь народ. Починалися масові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенцією, передусім письменниками.
Не в багатьох письменників вистачало мужності йти раніше обраним шляхом. Проте В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)