Образи А. і П. представляють складний сплав античних уявлень про ідеальні героїв-коханців з філософськими поняттями. А. – у римській міфології божество кохання, відповідне грецькому Ероту. Він зображувався юнаком чи хлопчиком з золотими крильцями, з цибулею і стрілами, сагайдаком і іноді з факелом. П. – у грецькій міфології найчастіше уособлювала людську душу, хоча іноді ототожнювалася з тим чи іншим живою істотою, з окремими функціями живого організму (дихання) або його частинами (діафрагма – Гомер).
Грецьке слово “психе” означає
Поняття П. як безсмертної людської сутності ввів Піфагор (584-500 рр.. До н. е.). Він же говорив про “перевтіленнях” П.
Сюжет новели про А. і П. – один з найпоширеніших у світовому фольклорі: зустрічається повсюдно від Скандинавії до Індонезії, від Африки до Східної Європи. Наприклад, у російській
У казці про А. і П. під’юджує своїми заздрісними сестрами П. дивиться вночі на А. і закохується в нього, але зі свічки на А. падає крапля воску, він прокидається і зникає. П. відправляється на пошуки і потрапляє в царство матері А. богині Венери. Та, яка вважає П. своєю суперницею, намагається знищити її і задає їй нездійсненні завдання: розібрати крупу по зернятку, принести шерсть златорунного овець, дістати води з джерела, який стережуть дракони, і, нарешті, принести з Аїда баночку з красою Прозерпіни. П. все ж виконує всі завдання і знову зустрічає А. Зрештою Юпітер дає згоду на шлюб А. і П. і, щоб зрівняти їх, робить П. богинею.
Від шлюбу А. і П. народилася дочка Бажання (Voluptas).
Відразу після появи “Метаморфоз” було звернуто увагу на символічну паралель між долею головного героя Луція і П. Вона так само, як і Л., поплатилася за свою цікавість, змушена була пройти через тяжкі випробування і, нарешті, знайшла своє щастя. П. інтерпретували навіть як образ душі Луція, що пройшла шлях від таємних низьких пристрастей до любові, освяченої богами.
Казка про А. і П. отримала нове життя у християнському світі після того, як Фульге-цій дав їй символічного тлумачення у християнському дусі: любов людської душі до Бога (“Казка про Богиню Психеї і Купідоні”, VI століття). Подібне ж алегоричне тлумачення дає цій казці Боккаччо в трактаті “Про генеалогія язичницьких божеств”. Сюжет про А. і П. використовувався багатьма письменниками і поетами: Лафонтеном (роман “Любов Психеї і Купідона”), Віландом, Богдановичем (“Серденько”), Стендалем (“Пармська обі-тель”), Пушкіним (“Панночка-селянка” ). М. Ю. Лермонтов у поемі “Демон” “перевертає” цю казку.
Замість А., що рятує П., виступає Демон, який намагається погубити душу Тамари. Але закінчується поема словами, які могли б стати епілогом для апулеевской казки: “Вона страждала і любила
І рай відкрився для любові”. У складному символічному ключі цей сюжет знайшов втілення і в драматичній поемі О. Блока “Пісня долі”.
Образи А. і П. надихали і знаменитих художників: Рафаеля (фрески на віллі Фарна-зіна в Римі), Яка, Торвальдсена і ін
Залишається відкритим питання про джерела казки для самого Апулея. І. М. Тройский бачить її витоки в “долітературном” періоді грецького фольклору, хоча єдиним схожим сюжетом цього періоду була легенда про Іо, коханої Зевса. Інші дослідники (Фелинг) вважають, що казка про А. і П. – цілком плід фантазії самого Апулея. Треті (Фрідлендер, Сван, Дерменгем) припускають, що Апулей (уродженець римської провінції в СевАфріке) обробив у греко-римському стилі сюжет кабільське казки “Син теріелі”.
Як би там не було, але образи А. і П. в читацькому свідомості стали на початку довгого ряду напівлегендарних образів-любов-них пар: Дафніс і Хлоя, Тісба, Трістан та Ізольда, Ромео і Джульєтта, Лейла і Менджнун, Тахір і Зухра, Ферхад і Ширін. Мабуть, саме цій новелі Апулея ми зобов’язані появі великої казково-літературної формули: “У деякій державі жили-були цар з царицею. Було у них три дочки “.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)