Творчість польського поета-романтика Адама Міцкевича – це апогей, найяскравіший вияв польського романтизму. Життєвий шлях Міцкевича – шлях борця, шлях лицаря, шляхтича. Ще юнаком разом з товаришами він заснував таємне товариство прихильників доброчесності.
Він був арештантом, вигнанцем, вічним мандрівником, помер у Парижі – далеко від батьківщини, яку любив незрадливою синівською любов’ю. Адам Міцкевич є автором національної епопеї “Пан Тадеуш”, яка стала енциклопедією старопольського побуту, шедевром словесного живопису,
Твір А. Міцкевича “Дзяди” – романтичне переосмислення народних повір’їв, легенд, переказів. Ця фольклорна течія у романтизмі сприяла утвердженню нового типу і стилю творчості, які спиралися на засади народного світосприйняття й естетики. Твір “Дзяди” органічно пов’язаний з народно-національним життям, місцевим колоритом, демонструє художню фантазію автора. Романтично-фантастичний початок – віршований вступ “Примара” – визначає характер твору. Юнак-самогубець, повставши з труни, тужить
У прозаїчному ж вступі автор пояснює, що Дзяди – це древній народний обряд поминів покійних, в основі якого лежить культ предків (дідів). Борючись із залишками язичницьких вірувань, церква намагалася викорінити цей звичай, і тому народ справляв Дзяди таємно, у порожніх будинках, поблизу цвинтарів, де люди ставили вночі частування, закликали неприкаяні душі й намагалися допомогти їм знайти вічний спокій. Цікаві і химерні персонажі, зображені у творі, дають змогу відчути фантастичну атмосферу, створену автором. Хоча є речі й цілком реальні.
Ось, наприклад, страшна примара покійного пана вимолює у своїх селян хоч крихту хліба – лише тоді припиняться страждання лиходія. У реальному житті він був злим і жорстоким тираном, чимало людей колись заморив голодом. Після смерті нещасні перетворилися на ворон і сов, і тільки-но панові дістанеться якась крихта хліба, вони виривають її просто з горла жорстокого пана.
Таких повчальних епізодів у творі багато. Більшість померлих караються за любов. Ось Пустельник, повернувшись із далеких мандрів до рідного краю, наспівує: “Хто любові не знає, той живе щасливо”.
Він з гіркотою зізнається, що, начитавшись книг, шукав ідеальне кохання, об’їздив увесь світ, а потім зустрів його тут, поруч, “щоб втратити навіки”.
Від трагедії окремих персонажів, Міцкевич переходить до трагедії його країни і народу. У прозовій формі поет розповідає про страждання Польщі під владою Олександра І і про безжалісні переслідування, яких зазнала 1823 року польська молодь, що вчилася у Вільно й прагнула зберегти рідну мову й національну культуру. Серед молодих в’язнів – Конрад, за душу якого сперечаються янголи й демони. Конрад – поет, співець, бард.
Він розуміє: якщо його вороги, “віднявши в барда мову”, відправлять його у вигнання, туди, де пісня його буде незрозумілою, то він стане для рідної країни живим мерцем. Його монолог – звернення до Всевишнього – наприкінці твору звучить патріотично і велично. Адже пісня його – “твір всесвіту”.
Він – рівний Творцю Поет, безмірно любить свій народ і для того, щоб “наставити й прославити його”, просить у Бога великої влади над людськими серцями. Міцкевич – не лише талановитий письменник, знавець польського фольклору і безмежний романтик, він долучився до одвічного діалогу про роль і місце митця у світовій цивілізації, світовій культурі.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)