АБЕ КОБО – Кіміфус Абе

(7 марта 1924, – 22 января 1993)

АБЕ КОБО(автонім: Кобо 7 марта 1924, – 22 января 1993) – японський письменник.

Дитинство його минуло в Маньчжурії. У 1948 р. Абе закінчив медичний факультет Токійського університету. Кар’єрою лікаря знехтував, оскільки, як він якось висловився, “не створений для цієї професії, і почав писати ще студентом”.

У 1948 р. з’явився журнальний варіант першого оповідання Абе “Дорожній знак у кінці вулиці” (“Оваріші міхі но шірубе ні”). Але великий успіх і популярність прийшли до нього у 1951 p., коли побачила

світ повість “Стіна. Злочин Карума” (“S.

Карумаші но ганзай”). За неї Абе був пошанований найвищою літературною нагородою Японії – премією Акутагави.

Науково-фантастична повість “Четвертий льодовиковий період” (“Даійон кампійокі”, 1958), центральною темою якої є зображення роздвоєння особистості – цій самій темі присвячена повість “Майже як людина” (“Іші но ме”, 1960) – остаточно переконала літературні кола у тому, що Абе притаманний великий талант. Уже перші твори підтвердили оригінальність його художньої манери: переплетення вигаданих і реальних пластів розповіді

(цього Абе, за його власним зізнанням, вчився у М. Гоголя), динамічний сюжет, витриманий улусі детективу, тонкі філософські роздуми та символіка, сатиричність стилю та лапідарність мови. Вони виявляють і своєрідне кредо письменника, якому Абе залишиться вірним у подальшому: прагнути досліджувати не стільки побут і “болючі проблеми” суспільства, скільки “мозок і психологію”, котрі так чи інакше визначають “спосіб дій”.

Особливий художній погляд Абе давав привід критиці у різні роки називати його то фантастом, то авангардистом, то японським Сартром, то японським Достоєвським. Роман “Жінка у пісках” (“Суна на онна”, 1962), що здобув премію газети “Іомура”, ознаменував початок романної творчості Абе. Авторська увага фокусується на процесі зміни психології, свідомості Ній – скромного вчителя, особистості досить ординарної. Мріючи у минулому хоча б чим-небудь прославитись, у теперішньому він несподівано опиняється разом із самотньою жінкою у полоні величезної піщаної ями. Герой, допомагаючи жінці щодня відгрібати з ями пісок, що загрожує впасти з морського берега на село і зруйнувати, засипати усі житла, постійно відчуває внутрішній дискомфорт: “Якщо щоразу рятувати ближніх, які помирають від голоду, ні на що інше часу не залишиться…” У стані безмежного відчаю, моральної та фізичної втоми він намагається втекти з цієї страшної пастки, але “думка його біжить назад”.

Герой, нехтуючи своєю свободою, повертається на дно жахливої ями. Довгі, втомлюючі душу роздуми про права особистості, закон в умовах нелюдського існування приводять його до відмови від свого “я”, наближаючи тим самим до вселюдського “ми”. “У піску разом з водою він ніби виявив у собі нову людину”. Символічний і образ піску у романі.

Для Нікі він – “сам рух”.

Герой роману “Чуже обличчя ” (“Танін но као”, 1964) – вчений, який ховає під маскою власне обличчя, спотворене внаслідок хімічного вибуху в лабораторії, проходить, на відміну від Нікі, “шлях відлюдькуватості”, втрачаючи здатність до контакту з іншими людьми. Вивчаючи в ньому “розумовий механізм”, “робота” якого й перетворила його у морального виродка, звільненого від “усіх духовних пут”, Абе залишає зовні відкритим питання – хто винуватий у цьому? Проте багато чого вгадується у навмисній зашифрованості репліки героя, сказаній у фіналі роману: “Звинуватити одного мене не вдасться… Я ненавиджу людей”. З нею вступає у своєрідний перегук морально-філософська думка роману “Спалена карта ” (“Моетсукіта хізу”, 1967).

Спаленою виявилась “особиста карта” Тасіро – героя, охопленого духовною самотністю. Автор осмислює цю актуальну для суспільства проблему як покарання за свідому відмову людини від загальнолюдських ідеалів.

У романі “Людина-ящик” (“Гако отоко”, 1974), найпослідовніше у порівнянні з іншими витриманому в улюбленій письменницькій манері зображення взаємозв’язку вигаданого та реального світів, йдеться про людину, яка намагається сховатися від життя, від тотальної байдужості, що панує в ньому, “в ящику з гофрованого картону, який надітий на голову і доходить до пояса”. Тут автор, продовжуючи художнє дослідження проблеми духовної самотності, збагачує її філософським відкриттям: врятувати Людину від цього кризового явища може лише саме Життя. У романі його уособлює образ Жінки.

Саме до неї і звернені слова героя: “Єдине прохання – подай мені руку, поки ще я хочу взятий”.

Роман “Ті, що ввійшли у ковчег” (інша назва – “Ковчегсакури”‘- “Гакобуне сакура мару”, 1984) отримав досить полярні відгуки. Писали про те, що у ньому самотність, “роз’єднаність людська” “не досліджується, не аналізується, а з самого початку постулюється”. Навряд чи це справедливо. Якщо розглядати роман у контексті всієї художньої творчості письменника, то слід зазначити, що він наче “зворотним світлом” освітлює попередні.

Близький до них за манерою письма, цей роман “стягує” в єдиний вузол питання, що постійно хвилюють автора. Рішення Крота, головного героя твору, не думати більше про те, кому поталанить вижити, хто гідний вижити, прийняте після усіх фантасмагоричних подій, що трапились з ним у каменоломнях Ковчега (співзвучне нав’язливим думкам Нікі з “Жінки у пісках’), відображає авторську позицію у її взаємозв’язках з певними філософськими поглядами. На запитання “У чому сенс життя?” в одному зі своїх останніх інтерв’ю 1992 р. Абе відповів: “Ніякого сенсу немає, а є лише захопливий процес його вгадування”.

22 січня 1993 р. Абе помер в одній із токійських лікарень, не встигнувши закінчити роботу над черговим романом. У Японії і за кордоном він відомий не лише як прозаїк, а й як автор гротескно-фантастичних п’єс: “Полювання на рабів”(1955), “Привиди поміж нас”(1958), “Легенда про велетнів” (1960), “Фортеця” (1962), “Мужчина, який перетворився у палицю” (1969). Свої п’єси Абе ставив у створеній ним “Студії Абе”.

Не все беззаперечне у творчому баченні Абе, але, як зауважив М. Федоренко, його твори “до певної міри можна вважати не просто замальовками, але монументальними полотнами епохи, що проминає”.

Українською мовою окремі твори Абе переклав І. Дзюб.

Тв.: Укр. пер. – Спалена карта. – К., 1969; Людина-коробка // Всесвіт.- 1975.- № 6; Прірва часу// Всесвіт. – 1980. – №6; Рос. пер. – Избранное. – Москва, 1988; Собр. соч.: В 3 т. – Москва – С.-Петербург, 1998; Четвертый ледниковый период. – Москва, 2000; Женщина в песках. Чужое лицо. – Москва, 2000.

Літ.: Анцыферов М. Функция фантастики в произведениях Кобо Абэ 50-х годов // Вопросы нац. специфики произведений зар. лит. Х1Х-ХХ веков. – Иваново, 1979; Гривнін В. Новий роман Кобо Абе // Всесвіт. – 1975. – № 6; Гривнин В. Кобо Абэ – писатель и драматург // Кобо Абэ. Пьесы. – Москва, 1975; Гривнин В. Трилогия Кобо Абэ // Ин. лит. – 1969. – № 10; Гривнин В. Творческий поиск Кобо Абэ //Абэ К. Женщина в песках. – Москва, 1987; Злобин Г. Дорога к другим – дорога к себе // Кобо Абэ.

Женщина в песках. Чужое лицо. – Москва, 1969; Палиевский П. Путь к преодолению // Ин. лит. – 1966. – № 5; Рехо К. Совр. япон. роман. – Москва, 1977; Федоренко Н. Т. Кобо Абэ. Впечатления и мысли // Кобо Абэ.

Избранное. – Москва, 1988.

Л. Кибальчич