Журден у п’єсі “Міщанин-шляхтич”

Визначальна риса образу Журдена – марнославство (пихатість, гонористість). Мріючи бути таким, як дворяни, Жур-ден ладен багато заплатити за те, щоб люди ставилися до нього як до благороднонародженого. Яскраво це показано у сцені з кравцем (дія II, ява 9).

Комізм створюється за допомогою вживання титулів лакеєм, надмірним “підвищенням” Журдена від “шляхетного пана” до “вашої світлості”.

Але Журден ще не втратив повністю здорового глузду. Він зовсім не дурний. Так, Журден побачив, що кравець украв у нього тканину (сцена з кравцем), він уміє рахувати гроші (сцена з Дорантом).

Журден – простий, прямодушний, довірливий. Найкраще сліпа довірливість пана Журдена та його простота виявилися у сцені бенкету (дія III, яви 18, І9; дія IV, ява 1). Людина, менш засліплена своєю згубною пристрастю та спостережливіша, уже давно б помітила, що маркіза до цього дня навіть не чула про нього, а його присутність за столом уважає випадковою.

Довірливий пан Журден тішить себе думкою, що граф розхвалює його перед маркізою і передає їй від нього подарунки. А гроші він позичає тому,

що безмежно вірить Доранту як дворянину.

Охоплений манією дворянства, Журден деспотично забороняє шлюб своєї дочки Люсіль із її коханим, Клеонтом, на тій підставі, що той “не дворянин”. Але він згоден видати свою дочку навіть за турка, аби той був дворянином. Тільки весела вигадка Ков’єля, слуги Клеонта, про сина турецького султана, який приїхав начебто для того, щоб попросити руки дочки Журдена, допомагає обвінчатися Люсіль та Клеонту.

Наприкінці комедії пан Журден “виліковується” від своєї манії і повертається до дружини. Експеримент перетворення пана Журдена на шляхтича завершується невдало, бо його міщанська Природа бере гору, до того ж, сумнівними є й ідеали аристократії, до якої він хотів належати. Здоровий глузд перемагає.

Образи дворян. Темою комедії є зображення прагнення пана Журдена потрапити у дворянство. Бажання посісти вище місце в суспільстві – природне для людини, тож комічного ефекту в п’єсі не виникло б, якби автор не показав, до якого саме “пристойного товариства” хоче потрапити Журден.

Тому другою темою комедії є викриття лицемірної моралі аристократії. Разом із паном Журденом комічними образами стають граф Дорант і маркіза Дорімена.

Граф Дорант – збіднілий дворянин, який утратив можливість, але не бажання “широко” пожити на чужий кошт. Недарма він позичає гроші в довірливого пана Журдена. Граф хоче поліпшити свої справи одруженням із багатою маркізою Доріменою. Але залицяння потребує грошей. Із цією метою Дорант використовує простодушного пана Журдена.

Він схилив пана Журдена до думки, що Дорімена звернула на нього увагу і не проти прийняти його залицяння.

Для цього шляхтича не існує моральних норм, і він у п’єсі виконує роль шахрая, який користується чужим гаманцем, обдурюючи його власника. Він запевняє Журдена в тому, що його мрії стати шляхтичем небезпідставні. Про нього “сьогодні йшла розмова в королівській спочивальні”.

По суті, Дорант сміється над Журденом.

Заради здійснення своєї заповітної мрії – стати аристократом – пан Журден надсилає маркізі коштовні подарунки, улаштовує для неї розваги та бенкет у своєму домі. Із презирством ставлячись до Журдена, зневажаючи його, підступний і лицемірний граф лестить йому, плазує перед ним і водночас оббирає Журдена: граф вручає маркізі журденівські подарунки від свого імені. Цим учинком Дорант остаточно втоптує в болото свою честь. Якщо честолюбний буржуа зображений як персонаж кумедний, то Дорант, що розпродує титули та свою честь, постає у п’єсі як тип аморальний.

Дорант домігся прихильності маркізи подарунками, тобто переконав її, що він багатий. Це і стало для маркізи головним у її рішенні одружитися з ним. У цьому прихована тонка насмішка над обома аристократами: маркіза шукає багатого жениха, а граф – багату наречену.

Маркіза дає згоду на шлюб, бо вважає Доранта дійсно тим, за кого той себе видає. її розчарування автор мудро виніс за межі комедії.

Мольєр у комедії викриває таких спритних людців, які прагнуть якнайкраще влаштуватися в суспільстві, збагатитися за рахунок іншої людини, як правило, нечесними методами.


Журден у п’єсі “Міщанин-шляхтич”