Війна – жахливе слово. Вона несе з собою стражданн смерть, поневіряння – усе, що руйнує гармонію людськи стосунків. Пройшовши криваве пекло жорстоких боїв та поло: будучи чотири рази пораненим, німецький письменни Генріх Белль до глибини душі зненавидів війну, яка зал шилася в його пам’яті “жахливою машиною отупіння”. Пр страшні роки фашистського терору, про воєнні злочин про вину німецької нації перед країнами Європи розпові письменник в найкращих своїх творах: “Де ти був, Ад ме?”, “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”
Спартанці загинули всі до одного, захищаючи батьківщину. “Подорожній, коли ти прийдеш у Спар-ту, повідай там, що ти бачив. Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон”, – ці рядки були відомі в Німеччині ще за часів Шіллера, який зробив переклад згаданого вище вірша. Відтоді, як Німеччина стала імперією, вона ототожнювала себе з гармонійною античністю.
Служіння імперії освячувалося ідеєю справедливості воєн, до
Вірш про битву під Фермопілами – давня формула подвигу в справедливій війні. Обдурюючи німецьку молодь своїми начебто гуманними гаслами, фашизм додав до нацистського виховання відвертий расизм, культ насильства. Герой оповідання молодий поранений солдат поступово впізнає гімназію, в якій навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено на фронт одразу зі шкільної парти. У будинку, де пройшли довгі роки навчання, розташувався пункт медичної допомоги. Поранений хлопець бачить знайомі скульптури, знайомі зали, сходи. “Жодне чуття нічого тобі не каже, що ти у своїй школі… яку всього три місяці тому покинув.
Невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнав би все самими лише очима?”- роздумує знесилений солдат. Герою оповідання все байдуже, наче його принесли “до якогось музею міста мертвих”. Світ, який чомусь пізнавали його очі, був глибоко чужий для нього й нецікавий. Але з самого початку він помічає, що мертвих солдатів зносять десь у підвали школи, тобто школа – милий серцю дім дитинства, радощів, сміху – перетворилася на трупарню.
Коли юнака несли по сходах до операційної, він помітив, що над дверима залу для малювання нема хреста, а на перефарбованій стіні залишився лише яскравий слід від нього. Автор підводить нас до висновку, що справи гуманні та добрі не можна знищити, вони вічні.
Коли хлопця поклали на операційний стіл, за плечима лікаря він побачив на дошці напис, зроблений кілька місяців тому його власною рукою. “Побачити своє письмо – гірше, ніж побачити себе самого у дзеркалі. Ідентичність власного письма я ніяк не міг взяти під сумнів”. Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом, коли герой усвідомив, що в нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили “вони”, тобто фашисти, в гімназії святого Хоми, один із постулатів якої, напевно, [був, як і у біблійній заповіді: “Не вбий!”
Саме фраза “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” невипадково з’являється на дошці в німецькій гімназії, бо вона розкриває суть системи виховання у фашистській Німеччині, побудованій на обмані. Ототожнюючи себе зі спартанцями, фашисти вбивали ;, в голови молоді думки про справедливі війни, тим самим готували “гарматне м’ясо” для завершення своїх анти-^ людських намірів. Але, як відомо з історії, світ визнав героїзм відважних воїнів Спарти і засудив гітлеризм, поставши проти нього і знищивши його спільними зусиллями.
Герой Генріха Белля, поранений юнак, позбавлений індивідуальних рис, бо саме цим автор намагався підкреслити, що така доля спіткала багатьох німців, обдурених і використаних фашизмом. Так поступово я дійшла висновку: маленьке оповідання Генріха Белля пронизане високим антивоєнним пафо сом, до того ж ідеться там не тільки про заперечення фа шизму, а і будь-якої війни. Треба берегти мир, спокій, гармонію в житті, не ставати жертвами привабливих га сел, пам’ятати завжди і всюди, що призначення людини жити, створювати, не вбивати собі подібних.
Саме на цьо му наголошує німецький письменник Генріх Белль.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)