Записки з підпілля (стисло)

Герой “підпілля”, автор записок, – колезький асесор, що недавно вийшов у відставку після отримання невеликого спадщини. Зараз йому сорок. Він живе “в кутку” – “паскудної, поганій” кімнаті на краю Петербурга.

У “підпіллі” він і психологічно: майже завжди один, віддається нестримного “мечтательству”, мотиви і образи якого взяті з “книжок”. Крім того, безіменний герой, виявляючи неабиякий розум і мужність, досліджує власну свідомість, власну душу. Мета його сповіді – “випробувати: чи можна хоч з самим

собою зовсім бути відвертим і не побоятися всієї правди?”.

Він вважає, що розумна людина 60-х рр.. XIX ст. приречений бути “безхарактерним”.

Діяльність – доля дурних, обмежених людей. Але останнє і є “норма”, а посилене свідомість – “справжня, повна хвороба”. розум змушує бунтувати проти відкритих сучасною наукою законів природи, “кам’яна стіна” яких – “безсумнівність” тільки для “тупого” безпосереднього людини. А герой “підпілля” не згоден примиритися з очевидністю і відчуває “почуття провини” за недосконалий світопорядок, заподіює йому страждання.

“Бреше” наука, що особистість може бути зведена до розуму, нікчемною частці “здібності жити”, і “полічиться” по “табличці”. “Хотіння” – ось “прояв усього життя”.

Всупереч “науковим” висновками соціалізму про людську природу і людському благо він відстоює своє право до “позитивного розсудливості домісити ;…; вульгарну дурість ;…; єдино для того, щоб самому собі підтвердити ;…;, що люди все ще люди, а не фортепіанні клавіші, на яких ;…; грають самі закони природи власноруч…”. “У наш негативний століття” “герой” тужить за ідеалом, здатному задовольнити його внутрішню “широкої”. Це не насолоду, не кар’єра і навіть не “кришталевий палац” соціалістів, віднімає у людини найголовнішу з “вигод” – власне “хотіння”.

Герой протестує проти ототожнення добра і знання, проти беззастережної віри в прогрес науки і цивілізації. Остання “нічого не пом’якшує в нас”, а тільки виробляє “багатосторонність відчуттів”, так що насолода відшукується і в приниженні, і в “отруту незадоволеного бажання”, і в чужій крові… Адже в людській природі не тільки потреба порядку, благоденства, щастя, а й – хаосу, руйнування, страждання. “Кришталевий палац”, в якому немає місця останнім, неспроможний як ідеал, бо позбавляє людину свободи вибору. І тому вже краще – сучасний “курник”, “свідома інерція”, “підпілля”.

Але туга за “дійсності”, бувало, гнала з “кутка”. Одна з таких спроб докладно описана автором записок. У двадцять чотири роки він іще служив у канцелярії і, будучи “жахливо самолюбний, недовірливий і уразливий”, ненавидів і зневажав, “а разом з тим ;…; і боявся” “нормальних” товаришів по службі.

Себе вважав “боягузом і рабом”, як будь-якого “розвиненого і порядної людини”.

Спілкування з людьми заміняв посиленим читанням, ночами ж “развратнічал” в “темних місцях”. Як-то раз в трактирі, спостерігаючи за грою на білліарде, випадково перегородив дорогу одному офіцеру. Високий і сильний, той мовчки пересунув “низенького і виснаженого” героя на інше місце. “Підпільний” хотів було затіяти “правильну”, “літературну” сварку, але “віддав перевагу ;…; озлоблено стушуватися” з остраху, що його не приймуть всерйоз.

Кілька років він мріяв про помсту, багато разів намагався не згорнути першим при зустрічі на Невському. Коли ж, нарешті, вони “щільно стукнулися плече об плече”, то офіцер не звернув на це уваги, а герой “був у захваті”: він “підтримав гідність, не поступився ні на крок і публічно поставив себе з ним на рівній соціальної нозі “. Потреба людини “підпілля” зрідка “кинутися в суспільство” задовольняли поодинокі знайомі: столоначальник Сеточкін і колишній шкільний товариш Симонов.

Під час візиту до останнього герой дізнається про підготовлюваний обіді на честь одного з однокласників і “входить в долю” з іншими.

Страх перед можливими образами і приниженнями переслідує “підпільного” вже задовго до обіду: адже “дійсність” не підпорядковується законам літератури, а реальні люди навряд чи будуть виконувати покладені на них в уяві мрійника ролі, наприклад “полюбити” його за розумовий перевагу. На обіді він намагається зачепити і образити товаришів. Ті у відповідь перестають його помічати. “Підпільний” впадає в іншу крайність – публічне самознищення. Співтрапезники їдуть у бордель, не запросивши його з собою.

Тепер, для “літературності”, він зобов’язаний помститися за перенесений ганьба. З цією метою їде за всіма, але вони вже розійшлися по кімнатах повій. Йому пропонують Лізу.

Після “грубого і безсоромного” “розпусти” герой заводить з дівчиною розмову. Їй 20 років, вона міщанка з Риги і в Петербурзі недавно.

Вгадавши в ній чутливість, він вирішує відігратися за перенесене від товаришів: малює перед Лізою живописні картини то жахливого майбутнього повії, то недоступного їй сімейного щастя, увійшовши “в пафос доти, що у ;…; самого горлова спазму готувалася”. І досягає “ефекту”: огида до своєї ницої житті доводить дівчину до ридань і судом. йдучи, “рятівник” залишає “заблукала” свою адресу. Проте крізь “літературність” в ньому пробиваються справжня жалість до Лізи і сором за своє “крутійство”. Через три дні вона приходить. “Огидно зніяковілий” герой цинічно відкриває дівчині мотиви своєї поведінки, проте несподівано зустрічає з її боку любов і співчуття.

Він теж розчулений: “Мені не дають… Я не можу бути… добрим! “

Але незабаром засоромилися “слабкості”, мстиво опановує Лізою, а для повного “торжества” – всуває їй у руку п’ять карбованців, як повії. йдучи, вона непомітно залишає гроші. “Підпільний” зізнається, що писав свої спогади з соромом, І все ж він “тільки доводив у ;…; життя до крайності то”, що інші “не наважувалися доводити і до половини”. Він зміг отка-заться від вульгарних цілей навколишнього суспільства, а й “підпілля” – “моральне розтління”. Глибокі ж відносини з людьми, “живе життя”, кажуть йому страх.