Мірошник В. І. Микола Олексійович Некрасов був сином своєї епохи. У той час у багатьох видатних діячів культури вигадливим образом з’єднувалися віра в Христа й… революція. Недарма С. Франк назвав А. І. Герцена “основоположником житій революційних святих”. Некрасов теж щиро вважав, що революційний подвиг абристов, революційних демократів 1860-х рр. і інших руйнівників традиційних цінностей – грунтується на істинно християнських підставах. Багатьох з них поет без усякої умовності називає “святими”.
Для Некрасова самопожертва
13. Але як він розумів ці великі слова? Для нього немає різниці між подвигом самопожертви й подвигом бунтарства, навіть бунтарства, зв’язаного скровью.
Некрасов вишиковує у своїх добутках цілий мир, перейнятий дійсно високою художньою думкою про героїчну жертву. Цей мир разюче нагадує мир євангельський. Подвижники – революціонери
10, ст. 17 – 18. Відбиваючи зародження психології “народного заступника” або “слуги народу”, Некрасов викликає асоціацію з євангельським завітом Христа: “Хто хоче між вами бути більшим, так буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, так буде вам рабом; тому що Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й віддати душу Свою для спокути багатьох” Матф., гл.
20, ст. 26-28. Так, наприклад, Гриша Добросклонов про своє служіння народу мислить винятково в євангельських категоріях.
Учачись у семінарії, він “певал” про вахлачине “голос молитовним”. У самійій піснні Гриши Добросклонова відбиваєтьсяється євангельськее мировидение, і насамперед навчанння Христа про дв можливі шляхи життя людської:
Серед миру дольного
Для серця вільного
Є два шляхи
………………………
Одна простора
Дорого – уторована
Страстей раба,
По ній величезна,
До спокуси жадібна
Іде юрба
………………………
Інша – тісна,
Дорога чесна…
Це майже переказ Євангелія від Матфея: “Входите тісними вратами; тому що широко врата й великий шлях, що ведуть у погибель, і багато хто йдуть ними; тому що тісно врата й вузький шлях, що ведуть у життя й деякі знаходять їх” гл. 7, ст. 13-14.
Однак цей євангельський мир у творчості Некрасова вільно або мимоволі, але часто виявляється як би переверненим. Справа в тому, що подвижники Некрасова, що приносять свою душу в жертву “за други своя”, діють не в ім’я Христа. Це жертва не смиренності, але бунту. Це принципово міняє справу.
Традиційно православний світогляд Некрасова зберігає весь звичний набір цінностей лише зовні, а по суті найчастіше виявляється в суперечності з євангельським духом. Євангеліє призиває до Божией любові й учить ненавидіти тільки гріх. Формула ж Некрасова: “Те серце не навчиться любити, що утомилося ненавидіти” – вся за духом своєму чисто мирська, вона встановлює не Божу, а людську справедливість і правду. У Євангелії поет, на жаль, не сприйняв головного – духу смиренності, але прочитав його як вчення про побудову царства правди й справедливості вже тут, на землі. Христос же сказав: “Царство Моє не від миру цього” Ин., гл. 18.
Ст. 36.
Глянемо хоча б на відоме зі шкільної лави вірш “Пам’яті Добролюбова” 1864. Воно містить у собі риси житія “преподобного” святого. Через весь вірш проходить думка про “суворість”, аскетичности революціонера Добролюбова:
Свідомо мирські наслажденья
Ти відкидав, ти чистоту зберігав,
Ти спразі серця не дав утоленья…
У вірші зустрічається й звичайна для житія преподобного думка про “пам’ять смертної” “але більше вчив ти вмирати”, і взагалі характерна церковна лексика: “світильник” “Світильник тіла є око” – Матф., II, 34, “світлий рай”, “перлини”, “вінець”. Перед нами не революціонер, а святий. Некрасов любується “жертвою” Добролюбова, що умерли, як відомо, у ранньому віці від
Сухоти, йому мало справи до того, що риси “житія” Добролюбова лише зовні збігаються з житіями святих, тому що відкидання мирських насолод та ін. тут зовсім не пов’язане з ім’ям Христа.
Особлива розмова про поему “Російські жінки” і про поему “Дідусь”. Тут автор зображує абристов. На жаль, навіть в академічному виданні Некрасова відсутні які б те не були коментарі, що пояснюють релігійний шар цих поем. Тим часом, євангельські ремінісценції багато чого проясняють. Без них неможливо правильно зрозуміти позицію автора, його глибинний погляд на історичний учинок абристов.
У поемі “Дідусь”, наприклад, головний герой зображується Некрасовим як апостол нового часу. Слово “апостол” навіть названий:
Стрункий, високого зросту,
Але як дитина дивиться,
Якось апостольски просто,
Рівне завжди говорить…
………………………………/p>
Те-Те посмішка свята….
Весь образ дідуся овіяний євангельським світлом. Кімната дідуся названа “келією”, що він оголошує “тугою вавилонської”. Не випадкова й ремінісценція з Євангелія: “Слухав – имеющий вуха”. У картині повернення героя в родове гніздо збережений біблійний колорит:
Благословив він, ридаючи,
Будинок, і сімейство, і слуг,
Пил обтрусив у порога,
Із шиї врочисто зняв
Образ розп’ятого Бога
И, покрестившись, сказав:
– Днесь я з усім примирився,
Що потерпів на столітті!.. –
Син перед батьком схилився,
Ноги обмив старому
У всій сцені відчутна деяка навмисна стилізація під склад Старого й Нового Завіту, що надає образу головного героя не тільки патріархальний відтінок, але і явний ореол апостольської святості
Те ж бажання показати в “апостолі” революційної демократії Н. Г. Чернишевському святого продиктувало Некрасову наступні рядки:
У його душі немає помислів мирських
………………………………………
Його ще покамест не розіпнули,
Але година прийде – він буде на хресті;
Його послав Бог Гніву й Суму
Рабам землі нагадати Охристе.
Некрасов любується різким контрастом розкоші й бідності Христової правди заради, контрастом між замаскованої, одягненої в пишні одяги неправдою “Там люди заживо гниють – // Ходячі труни…” і правдою, що ходить у руб’я. Княгиня Волконська в поемі говорить про те, що місце її “не на пишному балі, // А в далекій пустелі похмурої, Де в’язень втомлений у тюремному куті // Терзається лютою думою”.
Тема революціонерів як християнських подвижників могла звучати й звучала в часи Некрасова двозначно. Багато хто, як, наприклад, Ф. Тютчев, не могли сприймати абристов як подвижників так ще й християнської користі. Чого коштує його вірш ” 14-е абря 1825?:
Народ, цураючись віроломства,
Паплюжить ваші імена –
И ваша пам’ять від потомства,
Як труп, у землі похована
Про жертви думки безрозсудної…
Некрасову важко було виправдувати державних злочинців – не тільки по цензурних міркуваннях, але й морально: мало хто схвалював руйнівну для Росії діяльність абристов. Інша справа – тема жіночого подвигу як подвигу християнського, воістину святого
Справді, і автор поеми, і його героїні мислять поїздку в Сибір слідом за чоловіком як євангельський за духом учинок. Піти за чоловіком, бути вірної йому й у щастя й у лихий час,- такий борг жінки-християнки. Княгиня Трубецька вислухує мовлення губернатора про те, що її від’їзд убив старого її батька, а виходить, потрібно повернутися. Але, вибираючи між батьком і чоловіком, княгиня відповідає:
Немає! Що один раз вирішене –
Виконаю до кінця!
Мені вам розповідати смішно,
Як я люблю батька,
Як любить він. Але борг інший,
И вище й святей,
Мене кличе. Мучитель мій!
Давайте коней!
Чому ж вибір княгині на користь чоловіка не тільки вище, але й “святей”? Цей вибір – вибір не життєвий, не випадковий, але – християнський. У Біблії сказано: “Цього заради залишить людина батька свого й матерь, і приліпиться до дружини своєї: і будета два в плоть едину” Побут.
2, 24. Ці слова нагадує й святитель Тихін Задонський у міркуванні “Про посаду чоловіків і дружин”: “Де большия любве сподіватися, як між чоловіком і женою? Естественною любовию любить людина батька й матерь свою; але Писання святе глаголет: залишить людина батька й матерь свою, і приліпиться до дружини своєї й будуть обоє в плоть едину” Утвору иже у святих батька нашого Тихона Задонського.
Т. Ш. М., 1889. С. 365. Таким чином, княгиня надходить прямо по навчанню святих Отцев.
На проповіді в тиждень св. дружин-мироносиць Церква говорить: ” Жінки-Християнки! Затвердите у своїй душі образ св. дружин-мироносиць і постара
Йтесь наслідувати у своєму житті їх високим, достохвальным чеснотам…Призначення жінки – сім’я. Вона – завжди вірна супутниця в житті й незамінній помічниці своєму чоловікові. Віддана волі Божией, вона понесе з ним загальний хрест нерозлучно до самої могили; якщо осягнуть їх які-небудь несчастия й нещастя життя, вона не тільки не вимовить слово ремства або докору, але своїм сподіванням на милосердя Божие підтримає мужність духу свого чоловіка” Православна сім’я. Т. 1. Спб., 1996.
С. 259-260. Дружини абристов, відкидаючи лукаві советования своїх ближніх, дійсно робили свій жіночий християнський подвиг, збираючи всю свою волю й виступаючи вже прямо в якості “воїнів христових”. Не випадково княгиня Трубецька говорить своєму батькові:
Але сталлю я одягла груди…
Пишайся – я дочка твоя!
Героїні некрасовской поеми у своїх діях і рішеннях постійно апелюють прямо Кбогу.
“Подумай!” Я целую ніч не спала,
Молилася й плакала багато.
Я Божию Матерь на допомогу кликала,
Ради просила в Бога
Знайшовши в собі сили пручатися переконанням рідних, які в цьому випадку радять “не Божеське, а людське”, Волконська впевнена, що її волю “Сам Господь підкріплював”. Приймаючи тверде рішення випливати за чоловіком на каторгу, вона викликує: “И вірю я твердо: від Бога воно!”.
Всі ці пасажі з апеляцією до ім’я Божому могли б здатися й загальними місцями, якби не вся наскрізна образність, а головне – логіка поеми “Російські жінки”. Логіка й образність – сугубо християнські. Князь Волконський бачиться його дружині не тільки в ореолі святості, але й – більше того – в образі Самого Христа:
Дарма чорнило його наклеп,
Він був безупречней, чим колись,
И я полюбила його, як Христа…
У своєму арештантському одязі
Тепер він беззмінно коштує переді мною,
Величчю лагідним сіючи
Терновий вінець над його головою,
У погляді – любов неземна…
В іншому місці поеми знову треба порівняння Сергія Волконського із Христом: “Але лагідний він був, що як обрав його // Орудьем своїм Искупитель”.
Якщо абристы бачаться ії Волконської в сяйві тернових вінців, те й свій власний шлях відтепер представляється їй як шлях Божого избранничества, як подвиг в ім’я Христа. При зустрічі з Катериною Трубецької вона говорить:
И обидві гідно свої хрести понесемо…
………………………………………………/p>
Тепер перед нами дорога добра,
Дорога обранців Бога…
…………………………………………
Чиста наша жертва – ми все віддаємо
Обранцям нашим і Богові
Бог постійно на вустах княгині Волконській. Коли вона потемки біжить у шахті до свого чоловіка Сергію й добігає непошкодженої, вона постійно поминає Боже ім’я: “Господь, коли хоче скрізь проведе”, “Бог вивів мене непошкоджене”, “Я хрестом осінилася”, “Як Бог уберіг у мені душу!”. Навіть засланці абристы, що побачили в шахті Волконську, викликують:
И хтось стоявший на самому краї
Викликнув: “Не чи ангел Божий?
Дивитеся, дивитеся!” – Адже ми не в раї:
Проклята шахта схожої
На пекло! – говорили інші сміючись…
Слово “святість” рефреном проходить через весь опис зустрічі подружжя Волконських: “И я підбігла… І душу мою // Наповнило почуття святе…Свята, свята була тиша!”
У поданні Некрасова абристы – не заколотники, що повстали на помазаника Божия пануючи Миколи 1-го, а “орудье Искупителя”, що встановлює вищу справедливість, вибрані святі люди. Чи не вперше в “Російських жінках” борці за справедливість і народне щастя представлені в Некрасова не тільки як святі, але і як смиренні, лагідні люди – по подобі Христа. При першій зустрічі із дружиною Сергій Волконський говорить у Некрасова, “що корисно йому // Довідатися чеснота смиренья”. А це у свою чергу повинне свідчити про абсолютну щирість почуттів і думок революціонерів-подвижників.
По суті, вони є явними порушниками церковних підвалин не випадковий у поемі епізод вигнання митрополита, що призиває до покаяння, із площі: “Піди, старий! Молися за нас!”. У той же час абристы суб’єктивно, мабуть, відчували себе людьми, гнаними за Божу правду. Їм повинна була належати, по і Некрасова поданням, слава одного із блаженств, про які возвестил Христос:
“Блаженні вигнані за правду, тому що їх є Царство Небесне. Блаженні ви, коли будуть паплюжити вас і гнати й усіляко неправедно злословити за Мене. Радуйтеся й веселитеся, тому що велико вашу нагороду на небесах: так гнали й пророків, що були раніше вас” Матф.
5, 10 – 12.
Ні абристы, ні Некра
Сов не відкидають Бога, – навпроти, призивають Його ім’я, апелюють до Вищого авторитету. Це видно й у некрасовской поемі, і в останньому, наприклад, листі К. Ф. Рилєєва, написаному в день страти – 13 липня 1826 р. – дружині: “Бог і Государ вирішили долю мою. Я повинен умерти й умерти смертю ганебної.
Так буде Його свята воля. Мій милий друг… за душу мою молися Богові… Не нарікай на Нього, ні на Государя. Це буде й нерозважливо, і грішно. Нам не осягнути несповідимі долі Незбагненного.
Я жодного разу не возроптал в усі час мого висновку, і за те Дух Святої дивно утішає мене… ПРО, милий друг, як спасительно бути християнином! Дякую моєму Творцеві, що Він мене освятив і я вмираю в Христі…
Зі світанком буде в мене священик, мій друг і благодійник, і знову причастить…”. Очевидно, що Рилєєв покаявся у своєму бунтарстві й примирився із Церквою. Тільки тепер він, видимо, усвідомив, що бунтарство не сумісне із призиванням Божого ім’я
Некрасов цього, здається, так і не зрозумів. У поемах “Дідусь”, “Російські жінки”, “Кому на Русі жити добре?”, у віршах “Пам’яті Добролюбова”, “Не говори: “Забув він обережність!..”” і інших своїх добутках 70-х рр. він завзято вертається до ідеї боротьби, ідеї любові-ненависті, любові-помсти, до “революційного” тлумаченню Євангелія. Недарма І. А. Гончарів сказав про нього: “Він був щирим тільки тоді, коли “ненавидів і проклинав”…
Така була його натура – і тоді він був сильний, правдивий”. Тут, у цих словах, звичайно, не вся правда про Некрасова. І все – таки… Уловив цю внутрішню несвободу Некрасова й Панас Фет. Ще за десять років до смерті Некрасова він написав вірш “Псевдопоэт”:
Тягнучи по примсі народу
У бруді низкопоклонный стих,
Ти слова гордого воля
Жодного разу серцем не осяг,
Не підносився богомільно
Ти в освіжаючу імлу,
Де беззавітно лише привільно
Вільній пісні так орлові
Колись про небезпеку “революційного” тлумачення Євангелія попереджав філософ Н. Бердяєв: “Є одна дуже небезпечна книга :це – Євангеліє. Слова Сина Божа страшні для неправди миру цього. На книзі цієї важко обгрунтувати…класовий революційний соціалізм, заздрість і користь робітника, неможливо восславить революцію”. І відразу філософ додає: “Зловживати можна всім. Досить згадати, що слова Ап. Павла: “Якщо хто не хоче трудитися, той не їсть”, – красуються на всіх радянських заборах.
Некрасов був саме одним з тих, хто в силу багатьох причин – “зловживав”. При цьому варто пам’ятати, що він був абсолютно щирий у своїй вірі, що, по його поданнях, Бог благословляє заколот проти соціальної несправедливості як Бог “сірих і вбогих”. Це була історична спокуса, властиве не одному тільки Некрасову. Згадаємо хоча б досвід петрашевцев і знаменитий вірш “Уперед!
Без страху й сомненья…” А. Плещеєва. У цьому вірші – типові й для Некрасова поняття: “подвиг”, “зоря святого искупленья”, “дієслово істини” і т. д. Як і в Некрасова, євангельська істина підпорядкована у вірші Плещеєва ідеї “боротьби кривавої”. Воістину це була спокуса, якого багато хто так і не перебороли. Некрасов з’явився, мабуть, єдиним дійсно більшим художником, що встав під прапори революційної демократії й давшим настільки своєрідне трактування Євангелія.
У цьому змісті він є прямим попередником Олександра Блоку, що у поемі “Дванадцять” теж побачив революцію із Христом. Казавшийся багатьом читачам Блоку парадокс насправді має довгу літературну традицію
(1 votes, average: 5.00 out of 5)