Казка про Снігову королеву – моя улюблена казка Г. К. Андерсена. Я читала її багато разів, і кожного разу пригоди маленької Герди примушували хвилюватися. Але найбільше я співчувала Каєві, в серце якого попала скалка дзеркала троля.
Веселий і добрий від природи, на очах читача він перетворювався на безжалісного і жорстокого егоїста. Кай перестав розуміти красу життя. Дивлячись на троянду, він помічав лише хробака, який точив її. І в людях він бачив лише вади і жорстоко сміявся над ними.
Навіть Герду, яка любила його всім серцем, він дражнив
Йому подобалося дивитися на сніжинки: їх чіткі, правильні лінії здавалися йому втіленням досконалої краси. Не відчував Кай, що краса та позбавлена життя.
Кай опинився у палаці Снігової королеви. Там він побачив дзеркало розуму, яке королева вважала кращим дзеркалом на світі. Вона пообіцяла Каєві, що він зможе володіти усім світом, якщо з холодних льодяних уламків складе слово “вічність”.
Але як Кай не старався, нічого у нього не виходило. Не бажали крижинки утворювати те слово.
Любов, вірність, самовідданість Герди врятували Кая, розтопили кригу, яка вкривала його серце, розплавили
Тоді крижинки самі собою утворили слово, яке так довго не міг скласти Кай. Виходить, що вічність – це не холодна незмінна краса, а любов і здатність творити добро. Тільки вони можуть врятувати людину “зі скалкою дзеркала троля у серці”.