Свою головну книгу, що називався спочатку “Чорний маг” або “Копито інженера”, М. А. Булгаков задумав узимку 1929/30 року. Останні вставки в роман він диктував своїй дружині в лютому 1940 року, за три тижні до смерті. Він писав “Майстра й Маргариту” у цілому більше 10 років.
Про роман М. А. Булгакова дослідниками різних країн написано дуже багато. Серед критиків, що трактували книгу, є й такі, хто схильний прочитувати її як зашифрований політичний трактат: у фігурі Воланда намагалися вгадати Сталіна й навіть його свиту розписували
Важко уявити собі що-небудь більше плоске, одномірне, далеке від природи мистецтва, чим таке трактування булгаковського роману. Інші толмачі роману побачили в ньому апологію диявола, милування похмурою силою, якесь особливе, чи не хвороблива пристрасть автора до темних стихій буття. При цьому вони досадували на атеїзм автора, його нетвердість у догматах православ’я, що дозволила йому скласти сумнівне “Євангеліє від Воланда”.
Інші ж, цілком атеїстично настроєні, навпаки, дорікали письменника в “чорній романтиці” поразки, капітуляції перед миром зла. Справді,
Однієї з головних мішеней Воланда стає самовдоволення розуму, особливо його ате-истичность, що змітає зі шляхи заодно з вірою в бога всю область загадкового й таємничого. З насолодою віддаючись вільної фантазії, розписуючи фокуси, жарти й перельоти Азазелло, Коровьева й кота, любуючись похмурою могутністю Воланда, автор посміюється над непохитною впевненістю, що всі форми життя можна расчислить і спланувати, а процвітання й щастя людей нічого не варто влаштувати – варто тільки захотіти. М. А. Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес
Його містика оголює тріщину в раціоналізмі. Він осміює самовдоволену зарозумілість розуму, упевненого в тім, що, звільнившись від марновірств, можна створити точне креслення майбутнього, раціональний пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини. Розсудливі літературні сановники начебто Берліоза, давно розставшись із вірою в. бога, не вірять навіть у те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність Випадок
Нещасний Берліоз, що точно знав, що буде робити ввечері на засіданні Массолита, усього через кілька хвилин гине під колісьми трамвая. Так і Понтій Пілат в “євангельських” главах роману здається собі й людям людиною могутнім. Але проникливість Иешуа вражає прокуратора не менше, ніж співрозмовників Воланда дивні мовлення іноземця на ослоні в Патріарших ставків. Самовдоволення римського намісника, його земне право розпоряджатися життям і смертю інших людей уперше поставлено під сумнів
Пілат вирішує долю Иешуа. Але по суті, Иешуа – вільний, а він, Пілат, відтепер бранець, заручник власної совісті. І цей двохтисячорічний полон – покарання тимчасовій і мнимій могутності. Історія Иешуа Га-Ноцри лише в самому початковому варіанті роману мала одного оповідача-диявола
Заохочується недовірою співрозмовників на ослоні, Воланд починає оповідання як очевидець того, що трапилося дві тисячі років тому в Ершалаиме. Кому, як не йому, знати все: це він незримо стояв за плечем Пілата, коли той вирішував долю Иешуа. Але оповідання Воланда був продовжений уже як сновидіння Івана Бездомного на лікарняному ліжку. А далі естафета передається Маргариті, що читає по врятованих зошитах фрагменти роману Майстри про смерть Іуди й похованні
Три точки зору, а картина одна, хоч і відбита різними оповідачами, але саме тому тривимірна по обсязі. У цьому як би стан незаперечної вірогідності случившегося. Один з яскравих парадоксів роману полягає в тім, що, неабияк набедокурив у Москві, зграя Воланда в той же час повертала до життя порядність, чесність і жорстоко карала зло й неправду, служачи, як не дивно, твердженню тисячолітніх моральних заповідей
И якщо його звита з’являється в личині дрібних бісів, небайдужих до підпалів, руйнуванню й пакостничеству, те сам мессир незмінно зберігає деяку величавість. Він спостерігає булгаковську Москву як дослідник, що ставить науковий досвід, немов він і впрямь посланий у відрядження від небесної канцелярії. А повноваження його великі: він має привілей наказующего діяння, що ніяк не з руки вищому споглядальному добру. До послуг такого Воланда легше вдатися й зневіреній Маргариті
“Звичайно, коли люди зовсім пограбовані, як ми з тобою, – ділиться вона з Майстром, – вони шукають порятунки в потойбічної сили”. Булгаковська ситуація в дзеркально переверненому виді варіює історію Фауста. Фауст продав душу дияволові заради пристрасті до пізнання й зрадив любов Маргарити. У романі Маргарита готова на угоду з Воландом і стає відьмою заради любові й вірності Майстрові
Думка про перетворення, перевтілення завжди хвилювала Булгакова. На нижчому щаблі – це перетворення зовнішнє. Але здатність до зміни вигляду на іншому етапі задуму переростає в ідею внутрішнього перетворення.
У романі свій шлях щиросердечного відновлення проходить Іван Бездомний і в результаті заодно з минулою біографією втрачає своє штучне й тимчасове ім’я. Тільки недавно в суперечці із сумнівним іноземцем Бездомний, вторячи Берліозові, осміював можливість існування Христа, і от уже він, у марній погоні за воландовской зграєю, виявляється на березі Москви-Ріки і як би робить хрещення в її купелі. З паперовою іконкою, приколеної на груди, і в нижній білизні є він у ресторан Массолита, зображений подобою вавилонського вертепу – з буйством плоті, грою марнославства й лютими веселощами
У новому вигляді Іван виглядає божевільним, але в дійсності це шлях до видужання, тому що, лише потрапивши в клініку Стравінського, герой розуміє, що писати кепські антирелігійні агітки – гріх перед істиною й поезії. Втративши розум, Іван як би знаходить його, прозрівши духовно. Один із проявів щиросердечного видужання – відмова від претензії на усезнання й всепонима-ние. В епілозі роману Іван Миколайович Понырев виникає перед нами у вигляді
(2 votes, average: 4.50 out of 5)