Земля… Тепле, зелене слово, що пахне свіжоскошеної сіном, парним молоком, медовим ароматом зацвітають вишень, ласкавими материнськими долонями. Що може бути прекрасніше для людини і дорожче!
Коріння його йдуть в землю, і сам він – син землі, він – частинка її серця. Земля виховує в ньому людини, вчить жити, любити, боротися, мріяти, садити і вирощувати, пускати коріння і піклуватися про паростки нового життя. Земля виховує в ньому почуття прекрасного. Її невидимі нитки прив’язують людини до рідного дому, до яблуні, схилилась до розчиненого
Картини рідного краю відображені в його незабутньою чарівної поезії. Поет не тільки захоплюється красою природи, але і бачить у ній живу істоту. У його свідомості світ наповнюється новими живими, говорять, що рухаються, відчувають образами: солома “неясно охає, звисаючи з губ кивають корів”, “по ставку лебедем червоним плаває тихий захід”, “весна – мандрівниця з ціпком у постолах берестяних”. Ніщо не може зрівнятися з картинами
Перебуваючи вдалині від батьківщини, поет хоче розповісти коханій жінці про чарівної краси рязанських роздолля, колись сповнювали його життя яскравими враженнями. Напевно, відчуття туги за домівкою і гордості за рідний край звучить в рядках вірша “Шагане ти моя, Шагане…”
…Я готовий розповісти тобі поле, Про хвилясту жито при місяці… Як би не був гарний Шираз,
Він не краще рязанських роздолля…
У вірші “Не бродити, не м’яти в кущах багряних” перед нами постає образ колись коханої дівчини (” Отоснілась ти мені назавжди).
З червоним соком ягоди на шкірі, Ніжна, гарна, була На захід ти рожевий схожа, І, як сніг, променисті і світла.
Деталі її портрета підкреслюються, підфарбовуються образами природи, надають їй особливої чарівності і принадність. Душевні переживання людину у віршах поета нерозривно пов’язані зі змінами в природі.
Відговорила гай золота Березовим, веселим мовою.
Осінь – у природі, осінь – в душі поета. Невесело упускає осінь золото листя – смуток долає поета, його душа переповнюється спогадами про минуле: “Я повний дум про юність веселою”. Дитинство здається йому “країною березового ситцю”. Він пише у вірші “Не шкодую, не кличу, не плачу”:
Життя моє? Чи ти приснилася мені? Ніби я весняної гучній ранню
Проскакав на рожевому коні.
Все ж “втрачена свіжість, буйство очей і повінь почуттів” не залишає глибокої рани в душі поета. Він розуміє, що людина – частка природи, він відчуває себе таким, і оскільки все живе підпорядковується природним законам, то й він – не виняток.
Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні, Тихо ллється з кленів листя мідь… Будь же ти повік благословенне,
Що прийшло процвесть і померти.
Вірші С. Єсеніна справили на мене глибоке враження. Його незвичайні порівняння, зворушливі рядки вражають своєю довершеністю, полонять, змушують захоплюватися. Те, що, здавалося, ніколи не привернула б уваги своїй буденністю, в поезії С. Єсеніна набуває нові, свіжі форми.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)