Основні знання про неї ми черпаємо із Книг В. Некрасова, В. Гроссмана, Г. Бакланова, В. Бикова, В. Астаф’єва, К. Симонова, Ю. Бондарева й ін. Військова література так само багатолика, як і сама Війна. У кожного письменника свій власний підхід.
Мене ж найбільше залучає тема “жінка на війні”. Ми якось звиклися із тим, що багато жінок у Велику Вітчизняну воювали нарівні із чоловіками, і мало кому в голову приходить думка, наскільки це було протиприродно самій природі! І те, що зробили ці дівчата, інакше, як подвигом, не назвеш.
Зараз ми думаємо:
Так, вони були так виховані, так, багато хто з них були повні в ту пору ідей найвищих, гарних, романтичних, патріотичних і не були готові до армії; але все-таки це подвиг, тому що, зштовхнувшись із суворою, жорстокою правдою війни, вони
Жінка й війна – поняття несумісні хоча б тому, що жінка дає життя, тоді як будь-яка війна – це насамперед убивство. “Не жіноча це частка – убивати”, – сказала одна з героїнь книги “У війни не жіноча особа…”, умістивши в ці слова весь жах і вся жорстока неминучість доконаного нею. Будь-якій людині важко позбавити життя собі подібного, а як же було жінці, у якій, як уважає Б. Васильєв, самою природою ненависть до вбивства закладена?! У своїй повісті “А зорі тут тихі…” письменник дуже добре показав, що це таке було для дівчини – уперше вбити, нехай навіть ворога. Рита Осяніна ненавиділа фашистів тихо й нещадно.
Але одна справа – бажати комусь смерті, і зовсім інше – самому привести вирок у виконання. Коли ця дівчина вперше застрелила німця, її потім всю ніч трясло, а Кірьянова утішала: “Пройде, Рита. Я, коли першого вбила, ледве не померла, їй-богу. Місяць снився, гад…” Щоб спокійно вбивати, потрібно було звикнути, душею зачерствіти…
Це теж подвиг і одночасно величезна жертва наших жінок, яким заради життя на землі довелося переступити через себе, піти проти своєї природи.
Однак жінки були здатні й на ще більшу жертву: в ім’я Перемоги матері готові були найдорожче віддати – своїх дітей. Знову й знову я вертаюся до книги С. Олексійовича. Підпільниця Марія Савицька, щоб пронести медикаменти в ліс до поранених через німецькі й поліцейські пости, натирала свого тримісячного малятку сіллю, а між ручок і ніжок клала бинти, сироватку. Підходила вона із плачучою дитиною до поста: “Тиф, пан… Тиф…” Той, звичайно, кричав, щоб скоріше йшла.
Безумовно, ця підпільниця дуже переживала, але через день-два знову йшла: треба. Ми не повинні забувати про цю найбільшу жертву, принесеної жінками на вівтар Перемоги!
“Фашисти переступили всі закони людські й тому самі виявилися поза законом”, – писав Б. Васильєв, але “людина не хотіла забути в собі людини”. Мені дуже запам’яталося оповідання санінструктора Тамари Умнягіної, що як не можна краще говорить про милосердя наших жінок. Сталінград. Самі, самі бої. Тамара тягла двох поранених (по черзі), і раптом, коли дим небагато розсіявся, вона, до свого жаху, виявила, що тягне одного нашого танкіста й одного німця.
Санінструктор прекрасно знала, що якщо вона залишить німця, то він буквально через кілька годин умре від втрати крові. І вона продовжувала тягти їх обох… Зараз, коли Тамара Степанівна згадує цей випадок, не перестає собі дивуватися. “Я – лікар, я – жінка… І я життя врятувала” – от так просто й не хитромудро вона пояснює свій, я б сказала, героїчний учинок. І нам залишається лише захоплюватися цими дівчатами, які пройшли все пекло війни й не “зачерствіли душею”, залишилися такими людяними! Хіба це не подвиг?!
Хтось із великих сказав, що “той, хто ворога не доб’є, – переможець подвійно”. Так, ця моральна перемога – сама велика наша перемога в цю страшну війну.
У своїй книзі “У війни не жіноча особа” С. Олексійович зібрала свідчення живих. А в Б. Васильєва в повісті “А зорі тут тихі…” всі п’ять дівчат гинуть, але виконують завдання: німці не пройшли. І хоча їхній бій з фашистами був усього лише “місцевого значення”, але саме завдяки таким людям і складалася Велика Перемога. Але ж ці дівчата могли вийти заміж, “народити дітлахів, а тих би онуків і правнуків, а тепер не буде цієї ниточки”, “маленької ниточки в нескінченній пряжі людства…”.
Закінчити свій твір мені б хотілося словами із книги С. Олексійовича: “В одному з листів Миколи Рериха, написаному в травні-червні 1945 року й слов’янського антифашистського комітету, що зберігається у фонді,… є таке місце: “Оксфордський словник узаконив деякі російські слова, прийняті тепер у світі… Випливало додати ще одне слово – неперекладне, багатозначне російське слово “подвиг”. Як це не дивно, але жодна європейська Мова не має слова хоча б приблизного значення…” Якщо коли-небудь у мови світу ввійде це слово, у тім буде частка й доконаного в роки війни радянською жінкою!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)