За давніх часів територія сучасної Донеччини називалася Диким Полем. Спочатку русичи, а потім запорізькі козаки боронили рідний край, заселяли велетенські степові простори.
В одному з перших художніх творів Київської Русі “Слові о полку Ігореві” невідомий автор відтворив прикмети нашої землі. Вирушаючи “на землю Половецьку, за землю Руську”, князь Ігор із своєю дружиною проходив донецькими степами, щоб “… шоломом пити воду з Дону”. Там, де закінчуються донецькі степи, на шляху до Дону, знаходиться могила – край руської
О Руська земле,
Уже ти за могилою!
Виникає здогадка щодо славної Савур-Могили, яка часто називається в усній народній творчості як околиця русько-української землі.
В поемі зустрічаються такі географічні назви, як річка Каяла, яку вчені співвідносять з нашим Кальміусом, Донець:
Ігор мислю міряє
Од великого Дону
Та й до Дінця малого…
Згадує автор Азовське море, звідки починає князь свій шлях додому.
Зрозуміло, що автор не має мети відобразити конкретні географічні реалії. Він творив узагальнюючий образ донецьких краєвидів.
Українська народна творчість також відобразила в думах, піснях, переказах нам донецький край. У них оспівуються славні козаки Морозенко та Супрун, які загинули на Савур-Могилі за Україну.
Гей, хоч виведіть, а хоч винесіть
Мене на Савур-Могилу,
Нехай же я стану подивлюся
На свою рідну Україну.
З цих творів ми дізнаємося про наших мужніх предків, які своїм патріотизмом надихають нас сьогодні на нові звитяги.
Багато хто з письменників оспівував у своїх творах Донеччину. Із здивуванням ми дізнаємось про те, що автор широко відомої пісні “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” і не менш знаного романсу “Туди мої очі… ” Михайло Петренко народився у місті Слов’янську на початку дев’ятнадцятого століття. Свої враження про дитинство, про рідне слобожанське місто поет висловив у вірші “Слов’янськ”:
Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Сприймаючи Слов’янщину як частину української землі, поет в образах дівчини та народної пісні, розкриває духовне багатство української народної культури:
Чи бачив хто слов’янську дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні дівочі
І дослухатись, як вони,
Так дуже, дуже жалібні,
Чарують Слов’янськ весь, од краю і до краю…
У вірші “Іван Кучерявий” М. Петренко під впливом усної народної творчості звернувся до образу Савур-Могили:
У неділеньку раненько,
Рано до схід сонця,
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Савур-Могила.
Але все це наше минуле… А скільки творів було присвячено донецькому краю в двадцятому столітті!
До теми шахтарської праці звертався Спиридон Черка-сенко. У поезії “У шахті” поет передав внутрішній стан гірника в умовах виснажливої праці під землею:
Мокро і темно, немов в домовині.
Випало кайло із рук.
Дихати важко, ломота у спині,
В голову болісний стук…
В його оповіданнях “Яма” і “Сашків кінець” ми бачимо картину безрадісного життя шахтарів. Обидві розповіді закінчуються трагічно – смертю дітей. Твори автора звинувачували ті соціальні умови, в яких жили і гинули діти.
Широко розкрив картину становлення Донеччини як промислово-вугільного краю України С. Божко. У романі “В степах” змальовано зародження крупних землевласницьких володінь. Багато сторінок твору відводиться показу перетворення невеликого степового містечка у великий промисловий центр, своєрідну столицю Західного Донбасу.
Цей край був близьким Саві Божку, бо недалеко звідси, в широких степах Західного Донбасу, містився і його хутір Крутоярівка.
Автор з любов’ю описує Донеччину: “А він, Донбас, спросоння настигнутий ненаситною людиною, лише де-не-де крізь темну степову ніч кліпав вогнями своїх очей – першими вогнями нічних шахтарських змін”.
Щільно переплівся з нашим краєм життєвий і творчій шлях Василя Стуса. На Донеччині відбулося знайомство майбутнього поета з важкою працею шахтарів, шляховиків на залізниці. Перші його вірші з’явились у донецькій періодиці. Поезія Стуса багата барвами і грою соків землі.
В душі поета ясніла краса світу – барвами осінніх айстр, вранішнім співом птаха, зламаною гілкою вечора.
Не одлюби свою тривогу ранню, –
Той край, де обрію хвиляста каламуть,
Де в надвечір’ї вітровії тчуть
Єдвабну сизь, не віддані ваганню.
А як був закоханий у свій рідний край Володимир Сосюра. В основу поезії “Знов село” лягли враження від поїздки до рідного Донбасу. Земля батьків, стежки дитинства завжди викликають найтепліші спогади.
У вірші “Коли потяг у даль загуркоче” поет лине спогадами в минуле. Він бачить рідні місця дитинства та юності:
Ой ви, ночі Донеччини сині,
І розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
Одинокі й печальні ключі…
До речі, ця поезія була покладена на музику.
Найбільше поезій В. Сосюри про Донбас було вміщено у збірці “Біля шахти старої”. Донбас для В. Сосюри – не тільки край дитинства, юності, а й невичерпне джерело сили й творчої наснаги.
Говорячи про літературу Донеччини, можна згадати про творчість багатьох письменників. Художнє слово рідного краю приходить до нас сьогодні. Це ще один крок до відродження духовності нації, до вирішення проблем національного виховання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)