Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, “воював по-геройськи”, як характеризує його комбат. У його душі змагаються любов і смерть. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалася, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка.
Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним
Прикметно, що и війна, и ця смерть на жнив’яному полі відсунені на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який “галасу не любить”. Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання оминається слово смерть (“Сталося те, що мало статись”).
Водночас автор не приховує, як у свідомості солдатів деформується
Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: “вона лежала горілиць”) і вбиває її чоловіка. “Преса на Заході” (у контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка – як завойовника: радянські окупаційні війська “вбивають чесних католиків, гвалтують їхніх дружин”. З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалося, стримано заявляє: “Сталося все, що мусило статись”.
А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?
Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели – то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявилися сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: “Що знав він досі, що бачив, чим жив?
Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів – подихом самого життя – тебе обдала”.
Придивімось до цього уривка: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)