Володимир Євтимович Свідзипський народився 8 жовтня 1885 р. в с. Маянів на Вінниччині в родині священика. Навчався майбутній поет у Тиврівській бурсі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії, яку кинув у 1904 р. 1907 р. переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, після закінчення якого працював у Вінницькому земстві економістом. Під час Першої світової війни був на фронті.
З 1920 р. В. Свідзипський працював редактором видавничого відділу народної управи в Кам’янці-Поділь-ському. У цьому місті поет одружився
1921 р. у них народилася донька Мирослава. 1925 р. разом із дружиною та дочкою В. Свідзипський переїхав до Харкова, де до кінця життя пропрацював в редакції журналу “Червоний шлях (з 1936 р. – “Літературний журнал”). На початку 1930-х рр. поет пережив глибоку драму, що суттєво позначилася на його творчості: дружина з дочкою залишила Харків і переїхала жити до сестри до Вінниці, де померла від черевного тифу в липні 1933 р. В. Свідзипський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках.
З початком Другої світової війни поет був заарештований органами НКВС, а напередодні
Перший вірш В. Свідзипський надрукував 1912 р. в альманасі українських модерністів “Українська хата”. Перша збірка поета “Ліричні поезії” з’явилася 1922 р., наступна – “Вересень” вийшла 1927 р. на власний кошт автора. Останньою прижиттєвою стала1 збірка “Поезії” 1940 р. В. Свідзипський все життя цурався галасливого біля-літературпого середовища, тому більшість своїх поезій писав у шухляду, \т самоті висловлюючи в них свої най-потаємпіші думки. Вже після його смерті на еміграції була упорядкована збірка подрукованих поезій “Медо-бір”.
Значну частину творчого доробку В. Свідзинського складають поетичні переклади Гссіода, Овідія, Аріс-тофана, Лопе де Всга, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Яики Купали та ін. Йому належить поетичний переклад “Слова о полку Ігоревім”.
Поезії В. Свідзинського є одними з найдовершеніших зразків української філософсько-медитативпої лірики. Небезпідставною є думка дослідників, що поезія “Холодна тиша…”, написана античним розміром сенарієм, належить до перлий ие лише української, а й світової лірики. У своїх творах В. Свідзипський поєднував традиції народної поезії із поетичними здобутками модерної української поезії XX ст., передусім М. Зсрова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника.
“Свідзинський споглядає світ як людина, ще ніби я є обтяжепа сучасним ннііідом і знанням: все це ще належить набути. Оце безпосереднє світопізнання ч під азів” являє в його творчості свій колосальний поетичний та морально* філософський потенціал. Завдяки цьому мислительне і фольклорно-міфологічне илчлла постають у нього в дивовижному злитті: вони, по суті, тотожні. І в такому ж співвідношенні, максимально близькому до тотожності, перебувають його Індітідуально-особистісіїа свідомість і свідомість народнопоетична – з тим сутії віш уточненням, що остання ніби витворюється наново, постає “неготовою” і п процесі цього нового становлення виявляє, вивільняє колосальні експресивні ресурси і не меншу поетично-пізнавальну результативність…
Сугестивний ліризм Свідзинського – особливий: він тяжіє до філософської медитації, поєднує в собі і емоційність, і предмстно-зорову пластичну конкретну, і напружену духовну роботу. Гранична невловність сугестивного образу мі гупає у складні взаємини з багатоплановим, але в цій багатоплановості все ж іизначсним сенсом його символів”.
(Соловей Е. Українська філософська лірика.- К.: Юпіверс, 1999.- С. 144, 159.)
Холодна тиша. Місяцю надламаний, Зо мною будь і освяти печаль мою. Вона, як сніг на вітах, умирилася.
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться. Три радості у мене иеодіймапі: Самотність, труд, мовчання. Туги злобної Немає більше. Місяцю надламаний, Я виноград відновлення у піч несу.
На мертвім полі стану помолитися, І будуть зорі біля мене падати.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)