Вільна тема: Сатира “Золотого теля” І. Ільфа та Є. Петрова

Розміщено від Tvіr в Суббота 22 мая

– Скажіть, – запитав нас строгий громадянин із числа тих, хто визнали Радянську владу трохи пізніше Англії і трохи раніше Греції, – скажіть, чому ви пишете смішно? Що за смішки в реконструктивний період? Ви що, з розуму зійшли?.. – Але ми не просто сміємося, – заперечували ми. – Наша ціль – сатира саме на тих людей, які не розуміють реконструктивного періоду. І. Ильф, Є. Петров

У 1931 році вийшов у світ другий сатиричний роман Ільфа і Петрова “Золоте теля”. Його зв’язують із “Дванадцятьма

стільцями” головний герой – Остап Бендер, час – кінець 20-х років, та ж погоня за багатством, тільки в оточенні інших персонажів, і такі ж непереборні, як і в “Дванадцятьох стільцях”, афоризми: “діти лейтенанта Шмідта”, “при наявності відсутності”, “ех, прокочу!”, “ударимо автопробігом по бездоріжжю і нехлюйству” та інші. Сатира цього добутку легка і невимушена, а автори, здається, пропонують веселитися, радуватися життю.

Насправді ж добуток має більше глибокий зміст, він є дзеркалом життя країни кінця двадцятих років. Роман “Золоте теля” складається із трьох частин.

Перша

називається “Екіпаж Антилопи”, друга – “Два комбінатори” і третя – “Приватна особа”. Ці три частини являють собою самостійні маленькі повісті, і в той же час вони нерозривно зв’язані однією думкою, одним бажанням Остапа Бендера відібрати у підпільного мільйонера Корейко мільйон, причому Остап – винятково “законослухняний” громадянин, що ніколи не прибігає до крадіжки або ж пограбуванню. Він і сам зізнається, що шанувати кримінальний кодекс – це його слабість.

У першій частині йде знайомство з основними героями роману: Шурою Балагановим, Паніковським і Адамом Казимировичем Козлевічем. Їм має бути стати однією командою, що допомагає Остапові відібрати у Корейко мільйон. По-своєму цікава доля кожного антилопівця. Шура Балаганов був звичайним шахраєм і аферистом, що заробляє на життя тим, що представлявся у виконкомах сином лейтенанта Шмідта і вимагав матеріальної допомоги.

Паніковський до сімнадцятого року був сліпим у Києві, а після Жовтневої революції йому довелося теж примкнути до “дітей” лейтенанта Шмідта. Козлевич же був незвичайним злодієм, що йшов “на справу” тільки із застосуванням своїх винаходів, через що неодноразово попадався і сідав у в’язницю.

Після останньої “відсиджування” він зрозумів, що можна і чесною працею заробляти на життя, тому зібрав автомобіль “лорен-дитрих” і вирішив зайнятися приватним візництвом. Саме з образом Козлевича зв’язаний важливий сатиричний момент у романі. Коли в місті Арбатові “пересаджали” половину населення через розтрату казенних грошей, Адам Казимирович, що виступав головним свідком по всіх їхніх справах і, що втратив у результаті цього клієнтів, дорікав їх у тім, що вони повинні були кататися на свої гроші. “При цих словах посадові особи гумористично переглядали і замикали вікна.

Катання на машині на свої гроші здавалося їм просто дурним”. Цим епізодом автори хотіли показати, що радянський службовець ніколи не стане витрачати своїх грошей на які-небудь свої потреби, якщо є можливість витратити на них казенні. Також Ільф і Петров сміються над головами виконкомів, над їхньою дурістю і довірливістю.

Так, один з них забуває ім’я “очаківського” героя і жахливо соромиться цього. Висміюють автори і обстановку виконкомів. Вона в основному складається з речей дореволюційної епохи, що ніяк не в’яжеться з новою владою.

Основний об’єкт авторської сатири в першій частині – наївність і політична безграмотність людей, що живуть удалині від столиці. Ці якості уможливили участь антилопівців в автопробігу. Протягом усього шляху до Арбатова вони безоплатно користуються дарунками і щедротами наївних сільських жителів.

У багатьох селах навіть не знають, хто до них повинен приїхати і навіщо, тому на вулиці “про всякий випадок були витягнуті всі виречення і девізи, виготовлені за останні кілька років”. Саме ця пасивність простого, не спокушеного дорученнями партії народу дозволяє Остапові безперешкодно добратися до міста Арбатова.

У другій частині говориться про діяльність двох великих комбінаторів, і читач повинен їх зрівняти. Корейко, підпільний мільйонер, змушений приховувати свій стан від Радянської влади і чекати приходу капіталізму, а Остап Бендер, бідний аферист, навпаки, намагається жити самим розкішним життям, витрачаючи останні гроші на речі, які не є предметом першої необхідності. При всім цьому на адресу Корейко неодноразово вимовляється слово “дурний”, а Остапові пропонується високий розум. Це пояснюється тим, що в Корейко немає майбутнього, навіть капіталізм, якби і прийшов у Росію при його житті, не став би його зоряною годиною. Але він цього не розуміє, тому він і дурний.

Авторська іронія в другій частині спрямована на звичайну радянську організацію. “Геркулес” втілює в собі всю радянську Росію кінця 20-х – початку 30-х років. Бюрократія, що нібито викорінилася разом із царатом, насправді процвітає в “Геркулесові”. Так, наприклад, Єгор Скумбрієвич “належав до багатолюдного виду службовців, які або “тільки що тут були”, або “хвилину назад вийшли”.

Деякі з них протягом цілого дня не можуть добратися до свого робочого кабінету”.

Незважаючи на це, Єгор власноручно перефарбовував агітаційну труну з написом “Смерть бюрократизму!”, що геркулесівці по великих святах витягали на вулицю і з піснями носили по всьому місту. Аж до найменших деталей Ільф і Петров описують один “робочий” день такої людини. Виписаний з Німеччини за великі гроші німецький фахівець, інженер Генріх Марія Зазамазці, протягом місяця не може потрапити до Полихаєва, начальника “Геркулеса”, для одержання вказівок по роботі, що він повинен буде виконувати. Замість цього він справно одержує свою платню, хоча, природно, нічого не робить. “Бюрократизмус!” – кричить німець, переходячи на важку російську мову.

Третя частина роману є кульмінаційною.

Тут Ільф і Петров дощенту розбивають мрію Остапа про Ріо-де-Жанейро і щасливе життя мільйонера. Підтримуваний ними до цього в прагненні відібрати гроші в нечистого на руку Корейко, Остап залишається один на один з жахливою дійсністю. Із всевладних заступників автори перетворюються в смутних казкарів. Їхня сатира не уїдлива, а сумна. Їм жаль Остапа, але вони більше нічого не можуть поробити. Остапа очікує повний крах.

Отримавши нарешті свій мільйон, він розуміє, що тепер став таким же заручником цих грошей, яким до нього був Корейко.

Він нічого не може купити, він не може жити відкрито і, багато, тому що всі інші живуть бідно і погано. Єдиний порятунок він бачить у втечі, але батьківщина не відпускає його, вона міцно тримає того, хто так зарозуміло звертався з нею і намагався обдурити. І скорений Остап приймає її волю: “Не треба овацій! Графа Монте-Крісто з мене не вийшло. Прийде перекваліфікуватися в кербуди”.

На закінчення можна сказати, що роман “Золоте теля” – більше чим простий сатиричний добуток. Він не тільки висміяв недоліки молодої країни Рад, а довів мудру російську приказку “Один у поле не воїн”. Не можна боротися із суспільством, адже можна загинути “під колісьми” життя.