Від Космосу до хатнього порога – Микола Вінграновський (1936-2004)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

Микола Вінграновський (1936-2004)

Я встав з колін і небо взяв за зорі!

(Микола Вінграновський)

Яскравий поет, прозаїк, актор, режисер, кіносценарист, Микола Вінграновський належав до покоління шістдесятників. Молодий поет не ввійшов, а рвучко увірвався в українську літературу збіркою “Атомні прелюди”, полонивши читачів космізмом образів, масштабністю героїв, бурхливою емоційною стихією, потужною енергетикою. Поступово голос поета

став більш камерним, проникливим, ліричним.

Творчість майстра поетичного слова приваблює сплавом публіцистичного і ліричного начал, драматизмом почуттів, яскравою метафоричністю, тонким звукописом, умінням поєднувати високе й низьке, патетику й гумор.

Від Космосу до хатнього порога

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині. Тут він закінчив школу, тут написав перші вірші, в яких відлунювалося захоплення народною піснею, творчістю Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова. Описуючи своє дитинство, що припало на тяжкі воєнні роки,

і жадану Перемогу над фашистськими загарбниками, Микола Вінграновський у вірші “День Перемоги” назве своїх однолітків “незаскленим вікном” українського народу.

Виховані вдовами, вони прийшли в українську літчературу, щоб розповісти світові про українську землю, її красивий і працьовитий народ, його болі й радості, будні й свята. Після закінчення школи Микола Вінграновський приїжджає до Києва і вступає до театрального інституту. Він навчається на акторському факультеті, цікавиться режисурою. На нього звертає увагу Олександр Довженко і забирає юнака до Москви, де геніальний кінорежисер викладає у ВДІКу – Всесоюзному державному інституті кінематографії.

Микола Вінграновський навчається на курсі Довженка разом із Ларисою Шепітько, Отаром Іоселіані, іншими талановитими студентами. Олександр Довженко мав намір зняти Вінграновського в ролі Івана Орлюка у фільмі “Повість полум’яних літ” (цей задум у 1961 році втілила вдова кінорежисера Юлія Солнцева).

Микола Вінграновський (Іван Орлюк), Світлана Жгун (Уляна) у фільм “Повість полум’яних літ”; сценарист – Олександр Довженко. 1961

Після закінчення ВДІКу в 1960 році молодий актор повертається до Києва, працює на кіностудії, яка носить ім’я його вчителя. Вінграновський поринає в літературно-мистецьке життя столиці. 7 квітня 1961 року в “Літературній газеті” було опубліковано добірку його віршів. Цього ж року дебютували Віталій Коротич, Іван Драч, Євген Гуцало.

Пошуки молодих поетів підтримали Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, яким імпонували художнє новаторство шістдесятників, цікава й незвична образність, несподівана асоціативність, сміливість у відстоюванні правди, дерзновенність їхніх мрій про незалежну Україну.

Збірка поезій Миколи Вінграновського “Атомні прелюди” у 1962 році засвідчила появу самобутнього, іскрометного, талановитого митця. Наступні збірки – “Сто поезій” (1967), “На срібнім березі” (1978), “Київ” (1982), “Губами теплими і оком золотим” (1984), “Цю жінку я люблю” (1990) – щоразу являли читачеві нові поетичні грані Вінграновського: зосередженість, журливість, розважливість, увагу до краси буденності, тяжіння до сокровенного, уміння поєднати в одному рядку й занурення в глобальні проблеми, й замилування летом ластівки, й трибунність вислову, і побутовий вираз, забарвлений тонким гумором.

Якщо спробувати виділити тематичне ядро поезій Миколи Вінграновського, то ним є, за словами Івана Дзюби, “народ, нація, Україна. Україна, в усій складності її історичної долі, – це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сенти – ментові. Це просто те, чим живе його душа. І зрештою все, про що він пише, – про не’і.

Хоч би про що говорив – говорить про неї”.

У 1967 році на екрани вийшов фільм режисера Вінграновського “Берег надії”, у 1970 – “Дума про Британку”, у 1984 – “Климко” (за повістями Григора Тютюнника). Він зняв і ряд документальних фільмів – “Слово про Андрія Малишка” (1983), “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького” (1993), “Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи” (1993) та інші.

Вінграновський відомий і як автор блискучих поезій для дітей. Саме за збірки творів, адресованих дітям, він 1984 року був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка.

У доробку Вінграновського є й низка високохудожніх повістей – “Сіроманець”, “Первінка”, “У глибині дощів”, оповідань про дітей, прозових творів, присвячених сьогоденню, творів історичних – передусім роман “Наливайко”. Прикметними ознаками прози Миколи Вінграновського є поетичність, емоційність, асоціативність. Перу Вінграновського належать також спогади про Олександра Довженка, які доповнюють ряд віршів, присвячених незабутньому вчителю.

Помер Микола Вінграновський у Києві 26 травня 2004 року, вічний спочинок знайшов на Байковому кладовищі.

Вірш “У синьому небі я висіяв ліс…” відкриває збірку “Сто поезій”. Небо, хмари, їх мінливість – це благодатний матеріал для поета. Кожен із вас, очевидно, не раз помічав, що он та хмаринка схожа на корабель, а он ота – на птаха чи дракона…

Вінграновський уявно висіває на небі ліс ” із дубів та беріз” і весняні сни коханої дівчини. І той хмаряний ліс, і ті сни, перетікаючи один в одного, зливаючись, творять образ самої дівчини: ” Тебе вони являть і так і замруть”. Увесь світ для ліричного героя сповнюється теплом і рисами коханої – і птиці, і стебла, і небо, і море… Це для нього стає опертям, що полегшує ходу, додає впевненості.

Поезія Вінграновського відтворює гармонію і музику душі закоханого героя, а пісенні ритми, повтори дещо змінених рядків налаштовують читача на піднесений, пісенний лад.

У цьому вірші привертає увагу художня ощадливість поета. Вдавшись до словесного мінімалізму (скажімо, у творі присутній лише один колір – синій), Вінграновський зумів досить опукло змалювати і небо, що зливається з морем, і безмежність свого почуття, що не поступається величі неба й моря. До речі, у збірці “Сто поезій” можна знайти й інші вірші, де митець використав

Акація в цвіту. Фото

“Ой коню мій, коню…”. Фото

Образи хмар, виявивши буйну фантазію: “Ніколи б не подумав, що ця хмара / Подібна буде профілем своїм / До першого мого кохання…”, “Кохана / ти не знаєш / що коли я приходжу від тебе / я засинаю людиною / а просипаюся / хмарою / яка зачепилась / за середвіття двадцятого віку / і яка не знає / куди їй пливти…” До збірки Вінграновського “Сто поезій” входить і вірш “Чорна райдуга”, де відтворено зовсім інші емоції. Читачі стають свідками конфлікту, який відбувається між закоханими. Ліричний герой зрозумів, що свою справжню суть кохана ховала за маскою. Про відчуження між ліричним героєм і його подругою свідчить те, що подумки він перейшов з нею на “ви”, тобто сприймає її як чужу людину.

Він згадує про свої стосунки з колишньою коханою, про завдані нею прикрощі. Персонаж готовий спалити підступну дівчину своїм полум’яним словом. Врешті герой вимовляє найстрашніші слова, називаючи свою подругу “чорною райдугою” (тут автор вдається до поетичного прийому, який називається оксимороном).

Про остаточність і незворотність свого рішення обірвати стосунки з коханою свідчить і те, що поет змінює віршовий розмір: якщо перші шість строф написано 5-стопним ямбом, то останні дві строфи – тонічним віршем.

Ще один колір – жовтий – знадобився митцеві для опису стосунків з іншою жінкою. У вірші “Сеньйорито акаціє, добрий вечір…” (1986) Микола Вінграновський говорить про почуття, яке спалахнуло на схилі літ. Уже все, здавалося б, “відболіло”, та раптова зустріч примушує згадати про давнє кохання. “Ви з якої дороги, пожежо моя?” – запитує ліричний герой.

Цей рядок порушує загальний ритм вірша, що підкреслює особливу схвильованість чоловіка. Спалахують спогади, але вони втишені, як осінні кольори. Легка втома відчувається у рядках: “Сеньйорито, вогонь на плечі – / Осінь, ви і осінній я…” Адже для героя настала пора, “Коли стало любити важче, / І солодше любити знов…”

До збірки “Сто поезій” увійшов і вірш “Прилетіли коні – ударили в скроні…”. Образ коней часто трапляється в українських народних піснях та думах. Як правило, кінь – це вірний товариш козака, без якого важко уявити бойовий похід, далеку подорож.

Вінграновський не підказує, що у його вірші символізують коні. Він прагне зробити читача співтворцем: для одного коні – це думки, для іншого – сумні повідомлення, що доводять ліричного героя до сліз. Ближчими до фольклорного звучання є використання образу коней в інших віршах Вінграновського – “Де ти, мій коню, з Дніпра-Дунаю?..” та “Будеш, мати, мене зимувати” (“Ходить полем мій кінь вороненький, / Ходить полем мій кінь молоденький, / Ходить полем коник молоденький… // Будеш, коню, мені воювати, / Будеш, коню, собі долю мати, / Будеш, коню, собі волю мати…”).

Такі твори засвідчують глибинні відчуття поетом своїх пракоренів.

Словникова робота.

1. Запам’ятайте новий літературознавчий термін. 2. Знайдіть приклади оксиморону в поезіях Миколи Вінграновського, і поясніть функції цього поетичного прийому.

Оксиморон, оксюморон (з грец. – дотепно-безглуздий) – літературно-поетичний прийом поєднання протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення (напр., дзвінка тиша, гарячий сніг).