Микола Куліш належить до того типу письменників, про яких можна сказати: художником слова він народився. Бо ділився тим, що його радувало, захоплювало, бентежило і гнітило.
Кожна з Кулішевих п’єс, що дійшла до нас, – явище непересічне в українській драматургії і вимагає того, щоб її не тільки уважно читали, а й перечитували. Властивість комедії полягає в тому, щоб схопити смішне, бо вона викриває і висміює людські вади та соціальні явища.
Однією з перших п’єс, де Микола Куліш розвінчав тупість міщанства, сміховинність його ілюзій,
Комедія була створена в результаті грунтовної переробки юнацької п’єси “На рыбной ловле”, написаної ще до імперіалістичної війни. Епіграф до комедії драматург сформулював так: “Табір міщанський, трухлявий, огидний, ой як
Побудувавши твір за принципами комедії, драматург надав йому сатиричного спрямування. П’єса нагадує політичну сатиру на більшовицьку владу, написану кумедним та дотепним словом.
Перед читачем постає образ Саватія Гуски – колишнього чиновника Московської імперії. З великим піднесенням згадує він свою службу на посаді колезького секретаря. Його спогади зворушливі, захоплюючі, бо він мав певне становище і дуже цим пишався. Драма побудована так, що всі члени сім’ї теж цінують і поважають батька як колишнього вірнопідданого, створюють для нього певну сімейну ідилію.
Це своєрідний мікросвіт, у ньому – тихо, врівноважено, комфортно. Драматург дуже тонко розкиває характер Гуски, в якому й поєднані різні міщанські риси.
Дружина, сім дочок і служниця всіляко підтримують його прагнення вдавати із себе міщанина, зорієнтованого на Москву. Наприклад, російським “чаепитием” він підтверджує відданість царю-батюшці, використовує російське “с”, щоб ще більше передати відданість колезького чиновника Російській імперії. Але багато чого залишалось у ньому українського – прізвище, яке М. Куліш дуже вдало підібрав, хазяйновитість, яка не давала йому спати спокійно.
Також весело сміявся письменник з обмеженості, ослячої впертості свого героя у різноманітних ситуаціях.
Більшовики наступали, міщанство відступало – в цьому була правда. Саватій Савлович ніяк не міг змиритися з новими порядками. У збудженому стані Гуска говорить про такі речі, за які може бути покараний більшовицькою владою: “…
Двадцять три роки прослужив, на колезького секретаря вислужився – і нате-с. Знов мене знизили, з простим писарем зрівняли. Де ж правда?
А ще називаються революціонерами! Борються за правду!” Трагізм його становища полягає в тому, що в умовах тоталітарного режиму він не вміє приховувати свої справжні почуття. Навіть уві сні Саватій Савлович “… більшовиків лає”.
Одного дня, опинившись на безлюдному острові серед розкішної мальовничої природи, наш герой збадьорився, набрався сили і відверто почав виливати свою злість на більшовиків. Сподіваючись, що його ніхто не почує, він вигукує: “Не падай духом, голубчику! Дихай, Саватію! Ми мусимо їх передихати… Я мишка, сіренька мишка, але я… намножу насіння мого…
Поточу ваш чортів соціалізм… ” Цей Гусчин монолог, емоційний і патетичний, звичайна нісенітниця. Претензії його абсурдні, а погрози сміхотворні. Саватій Гуска – звичайний базіка – герой тільки на словах, коли його ніхто не чує. Випадково зустрівшись із рибалками, він страшенно перелякався, адже вони могли почути його тиради проти нової влади.
Та ще й дружина Гуски Секлета Семенівна налякала чоловіка, що ці люди не рибалки, а перевдягнені агенти ЧК. Переляк зробив свою справу, Саватій Савлович чекає на покарання й відчуває, що прийшла його погибель. Усе це робить Гуску смішним і жалюгідним, загибель героя – символічна.
Він “загинув” як патріот своєї батьківщини. Стався цей трагічний випадок давно, коли той від української ковбаси перейшов до малоросійської і своїм благодійником вважав російського царя. Але, на мою думку, Саватій Гуска свідомо йшов на таку жертву, став живим факелом Нерона, щоб бути першим і Єдиним, але “вірним” мучеником Росії.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)