Вишнева хмара вигнула столицю. Із пам’яті виймаю блискавицю, яка в сосну влетіла край шосе. Поблизу коні впали на коліна. Тепер мені сліпуча та хвилина допомагає видихнути: “Все”.
Проводиш пальцем по моїм обличчю і стежку залишаєш. І позичу сірка в очей – нема на них Сірка. А є рука пташиної подоби. Прикушена в її срібернім дзьобі, здіймається душа моя вертка. І полетить, звиваючись, із нею, зливаючись під стелею з землею, звільняючись від мене – від іржі.
Допоки свиснуть вершники засвітні, є птахи у природі – сплять в повітрі.
Проводиш пальцем по моїм обличчю. Уроки я не вивчив. І не вивчу, бо мій підручник ще тоді згорів, коли упали коні на коліна. На тім шосе майнула та хвилина.
Ми пролетіли – це старий мотив. А ця вишнева хмара – вища милість, немов доволі гречно все накрилось. Отож, без варіантів.
Без жалю. Проводиш пальцем по моїм обличчю, немов мені ця мокра смужка личить, як пурпур королю.