Степ дивує і зачаровує погляд. Він безкінечний та прадавній. Степ, здається, займає таке важливе місце з нашому житті тому, що тільки тут може виспівати себе зачарована українська душа.
Коли ми говоримо про степ, то обов’язково згадуємо його влітку: мерехтять ковилі, цокочуть міріади комах, перепел б’є десь у запашній гущавині і сяє над степом щедре сонечко. А чи доводилось вам бачити степ узимку? Це картина прекрасна і незабутня. Куди й поділися мешканці трав’яних містечок та квіткових палаців! Тиша панує така глибока, що здається:
Біла снігова ковдра вкриває все аж до обрію, і, мов поснулі отари, стоять під снігом хвилясті ковилі. На відміну від літа, життя лісу взимку таємне й добре приховане. Щоб помітити його прояви, треба бути досить спостережливим. Ген червоняста пляма на білому тлі: то ж лисичка полює на мишок, така граційна й лукава.
Ось ланцюжок вовчих слідів перетинає сніжне поле: куди це ти побіг, вовчику-братику? А далі, у яру, дзюркоче не спиняючись струмок. Вода в ньому така крижана, що пече пальці.
Але ж не замерзає струмок: біжить собі, мурує кришталеві вежі, пробивається крізь товщу льоду.
Якщо