Чим багатий мій народ? Якими скарбами він може поділитися з іншими? Можливостей чимало: політика, економіка, культура, спорт, наука, релігія, суспільні й соціальні досягнення. І є трохи “але”. Ми живемо в століття глобалізації й централізації миру.
Політичним миром керує Вашингтон, економічним – Всесвітня торговельна організація, військовим – НАТО. Околиця релігії – заборонена зона через світський характер західних демократій, за зразком яких розвивається, хочемо вірити, наша країна. За рівнем цивільних воль і системою побутових
Залишається культура. Саме тут ми, я переконаний, можемо сказати своє авторитетне слово. І доказів цьому море: серйозний успіх наших музикантів у Росії, і в першу чергу українськомовних (“Океан Ельзи”, “Крики Видоплясова”, “Танець на майдані Конго”), інтерес до нашої літератури в Західній Європі, у спорті – світовий тріумф братів Кличко, слава футбольної команди “Динамо” ( Київ ), у шоу-бізнесі – ті ж “Таврійські ігри”, має популярність туристична індустрія Крим-Київ-Львів і т. буд.
Але для того, щоб новітній українській
Позитивним у ньому є єдність із природою, але в цілому цей образ України шкідливий для нас, оскільки наскрізь проникнуть прокльоном “третього миру” – провинционализмом. Інша справа, коли цей “етнографічний пейзаж” або “ландшафт” використовується для визначення специфічного характеру української культури (як візитка) – таку роль виконує селянський інтер’єр у ресторанах, наприклад, у Києві біля Національного університету ім’я Шевченко.
Тут уже відношення глядача ускладнюється: перебуваючи серед теперішніх українських старожитніх речей, він не може сприймати їх іронічно, тому що вони породжують у ньому власні спогади й мрії. Третій аспект стосується українського світогляду.
Тут, якщо український мир і його цінності виступають об’єктом сміху, гумор уже неприпустимий. У цьому плані можна привести приклад “Энеиды” Івана Котляревского й “Будинку на горі” Валерія Шевчука. Якщо Котляревский сміється над миром разом із самовпевненими козаками, те, зображуючи український мир, Шевчук подає його у винятково серйозному, таємничому й полохливому ключі (барочна містика й демонологія), аж ніяк не даючи приводу для іронії.
Зрештою, національна ідентичність як стиль повсякденного життя вимагає рішучого переконструювання. “Козаченьки” у вишиванках із шароварами не можуть серйозно сприйматися жителями XXI сторіччя. Завдання нового часу – побудова нового українського образа, з яким людина могла б себе комфортно почувати в закордонній поїздці або під час роботі винтернете.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)