Творчий шлях Олексія Миколайовича Арбузова

Піввіковий творчий шлях Олексія Миколайовича Арбузова – досить рідкий у вітчизняній словесності приклад безмежної відданості тільки одного роду літератури – драмі. Він створив більше тридцяти п’єс, жодного разу не змінивши своєму головному покликанню – покликанню драматурга. Добутку Арбузова мали різну сценічну долю, більш-менш удалу, були присвячені різним історичним подіям (їх багато довелося йому пережити), але завжди були виконані особливого ліричного романтизму, так властивого його драматургічному даруванню.

Не випадково

Кавунів визнавався, що все своє життя пише ту саму п’єсу із продовженням. До цього можна додати, що в цій “п’єсі” неодмінно є улюблені персонажі – неспокійні мрійники, невгамовні фантазери, які часто здаються навколишніми диваками, – словом, такі ж романтики, як і сам їхній творець-драматург. І ще одна важлива властивість арбузовского театру відзначають всі дослідники. “Любов завжди буде просто переповняти всі п’єси Арбузова, – пише И. Василинина в книзі “Театр Арбузова”. – Якщо говорять, що Кавунів написав свій новий добуток, ніхто не сумнівається – воно обов’язково буде розповідати про почуття між чоловіком і жінкою”.

Як серйозний драматург Кавунів заявив про себе вже наприкінці 1930-х років, відгукнувшись на самі значні події того років: колективізацію (“Шестеро улюблених”, 1935), будівництво московського метро (“Далека дорога”, 1935). Потім пішли п’єси про Велику Вітчизняну війну (“Будиночок на окраїні”, “Нічна сповідь”, “Мій бедний Марат”, “Безсмертний”, “Роки мандрівок”). Але хвилювали Арбузова завжди не стільки самі події (вони, як правило, служили тільки тлом для розвитку дії), скільки люди – його сучасники.

Може бути, найбільша популярність із ранніх арбузовских п’єс випала на частку драми “Таня” (1938), з якої зв’язані багато художніх відкриттів його театру. Тут повною мірою проявляються й романтизм, і ліризм автора, і неоднозначність в оцінці характерів і вчинків героїв.

Кавунів супроводжує п’єсу епіграфом із сонета Мікеланджело Буонаротти: “Так і я народився й з’явився спочатку скромною моделлю себе самого для того, щоб народитися знову більше доконаним створінням…” Драматург любить бути наочним, і в цих словах уже сховане метафоричне позначення життєвого шляху головної героїні.

Спочатку перед нами з’являється затишна квартирка на Арбаті, де юна любляча Таня мріє створити свій особливий мир з Германом, мир тихого сімейного щастя й радісного материнства. Але для драматурга така Таня “лише скромна модель самої себе”, і він безжалісно руйнує її спокійний сімейний мир: Герман іде до іншої жінки, а потім героїні має бути пережити ще більш страшну втрату – умирає її маленький син.

Що ж залишає Кавунів своїй Тане? Попелище на місці колишнього щастя? Не зовсім так. Втративши самих улюблених людей, героїня зуміла вистояти й поступово знайшла спокій сильної, теперішньої особистості, здатної перенести будь-який біль, “народитися знову більше доконаним створінням…”

В 1940-е роки образ Тани створювала на сцені незабутня Марія Бабанова, пізніше, уже в 1960-е роки, Кавунів значно переробив п’єсу, але її головна героїня залишалася багато років улюбленою роллю молодих акторок покоління “відлиги”.

Після успіху “Тани” за Арбузовим міцно закріпилася репутація камерного драматурга “чеховського плану”, і протягом 1950-х років він залишався вірний традиційному жанру лірико-психологічної драми. Тоді Кавунів був схильний до хронікальної побудови дії: йому було цікаво проаналізувати процес внутрішнього дозрівання людини, тому він “розтягував” події п’єси на кілька років, стежачи за тими змінами, що відбувалися з його героями.

Уже сама назва п’єси “Роки мандрівок”(1954) визначає її зміст. Всі події тут сконцентровані навколо фігури головного героя – молодого лікаря Олександра Ведерникова. Так само, як і в “Тане”, що вдало почалася доля (професійні успіхи й взаємне почуття) народжує в героя свідомість власної винятковості й небезпечну ілюзію, що й надалі його чекають тільки перемоги, а поставлена висока мета життя коштує того, щоб підкорити їй геть усе.

Проводячи свого героя через довгі “роки мандрівок”, драматург усе різкіше виявляє його помилки й омани, здатні спустошити людини. Але тут необхідно пам’ятати, що Арбузова могли захопити герої ошибавшиеся, заблуждавшиеся, що втратили зміст і ціль життєвих пошуків, однак його ніколи не цікавили страшенні негідники, відверті негідники.

Драматург ніколи не поспішає засудити, затаврувати, він прагне зрозуміти, чому людина в тій або іншій ситуації виглядає негідно, низько: “Як тільки я починав розуміти свого негативного героя, – писав Кавунів, – я прощав йому його гріхи, і, прощений, він переставав бути негативним”.

Мир “малий”, особистий, сімейний і мир “великий”, професійний, суспільний знову зіштовхуються в драмі “Іркутська Історія ” (1959). Авторське розуміння й симпатії явно віддані тут героїні – Валу, тому що, у цьому ми вже неодноразово переконувалися, драматургові цікавий насамперед герой шукаючий.

Сюжет “Іркутської історії” простий і в основі своєї мелодраматичен. У центрі, як майже в кожної арбузовской п’єсі, любовний “трикутник”. Молоді сибірські робітники Віктор і Сергій полюбили ту саму дівчину Валю, касирку із продмагу. Валячи відповідає взаємністю Вікторові, вона утомилася від самітності й мріє про сім’ю, але обранця явно бентежить її легковажна репутація ” Рублі-Дешевки”. Так героїня стає дружиною Сергія Серегина, якому минуле Вали байдуже.

Як і Таня в більше ранньої арбузовской п’єсі, героїня із захватом поринає в милий її серцю сімейний побут, стає щасливою матір’ю двох дітей. І знову драматург навмисно різко розбиває особисте щастя героїні – цього разу загибеллю Сергія.

Чому драматург так наполегливо й жорстко перекидає сімейне благополуччя своїх молодих героїнь? Бути може, тому, що, на думку Арбузова, міцним буває тільки те, що не отримано “у подарунок”, а вистраждано й зрозуміло тобою. Так чи інакше, заради внутрішнього становлення й знаходження себе героїні Арбузова завжди проходять через трагедію.

Так відбувається й з Валей: загибель чоловіка, почуття відповідальності за долю сім’ї багато в чому міняють неї. Спочатку вона спокійно, як належне, приймає допомогу друзів Сергія, що віддають їй і дітям частина заробітку. Але поступово думки про життя за чужий рахунок усе більше обтяжують Валю.

Вона розуміє, що в неї тепер досить сил і достоїнства для того, щоб самостійно вирішувати долю свою й своїх дітей.

Незважаючи на неабияку частку мелодраматизму й сентиментальності в розказаній їм історії, Кавунів зумів створити добуток поетичне й художньо переконливе. На відміну від більше ранніх своїх п’єс, автор широко використовує в “Іркутській історії” прийоми сценічної умовності. Різке змішання побутового й умовно-театрального шарів, ретроспекція в організації дії, часовий монтаж, вільне перенесення подій з недавнього минулого в теперішній день – все це було необхідно Арбузову для того, щоб активізувати зв’язок між глядачем і сценою, додати подіям значний характер і навіть епічний розмах. Для цієї ж мети в дію вводиться Хор, що, за задумом драматурга, повинен був стати “душею п’єси, душею, що любить, страждає, вірить і відповідає за героїв”. Подібно Хору античної драми, Хор в “Іркутській історії” пояснює глядачам обстановку, викладає передісторію героїв, вступає з ними в бесіду, обговорює події, що відбуваються.

Часто до Хору діючі особи п’єси звертаються за підтримкою, а потім самі стають його учасниками.

Такий сміливий художній експеримент був прийнятий далеко не всіма критиками: багато хто справедливо дорікали автора в тім, що присутність на сцені Хору зобов’язувало до більшого філософського наповнення, до більшої змістовності роздумів про сучасність. Дійсно, в “Іркутській історії” з’єднання сентиментальності, епики й публіцистики виглядало не завжди органічно.