Творчий доробок Карпенка-Карого

Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси “Суєта” Івана Барильченка: “Може, я і справді чудодій, може, мої мрії – суєта; сцена ж мій кумир, театр – священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони – ганьба мистецтва, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх із театру! Мітлою слід їх замести. В театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору крижану байдужості на них розбивши,

проводить у душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу!

Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей мимо їх волі соромитися своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний”.

Усього з-під пера драматурга вийшло 18 п’єс. Згідно з висновком театрознавця Я. Мамонтова, драматургія І. Тобілевича була зорієнтована як на реалістично-побутовий театр, так і

на романтично-побутовий. За підрахунками цього дослідника, до першого типу тяжіє десять творів письменника (“Бурлака”, “Мартин Боруля”, ” Сто тисяч “, “Хазяїн”, “Понад Дніпром”, “Суєта”, “Житейське море” та деякі інші), до другого – вісім (“Бондарівна”, “Наймичка”, “Безталанна”, “Паливода ХVІІІ століття”, “Гандзя” та ін.).

Причому час появи реалістичних і романтичних п’єс не ділив творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дійсності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці.

У п’єсі “Хазяїн” І. Карпенко-Карий вибудовує конфлікт на типовій інтризі – незаконній махінації: заможний землевласник, який має багато хліба й худоби, пристає на пропозицію посередника Маюфеса переховати на своїх землях кілька тисяч овець нібито збанкрутілого капіталіста Михайлова (але банкрутство тут – вигідна шахрайська комбінація). Усе життя Пузир ішов “за баришами наосліп, плював на все і знать не хотів людського поговору”. За таким же принципом живуть і його помічники Феноген і Ліхтаренко – так крутиться “хазяйське колесо”, яке “одних даве, а інші проскакують”. Терентій Пузир годує своїх наймитів таким хлібом, що “ні вламать, ні вкусить”, про пожертву коштів на відкриття пам’ятника відомому письменнику він заявляє, що “Котляревський мені без надобності”, а після серйозної травми радить викликати (собі!) не лікаря, а “фершала” – дешевше ж обійдеться (і обійшлося… смертю).

Цей образ Карпенко-Карий виписав настільки яскраво й рельєфно, що деякі тодішні буржуа впізнавали в ньому себе.

Панас Саксаганський: “Тип “Хазяїна” був подібний на мільйонера Тере-ОКаЗ щенка, як і на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало, але одна риса справді нагадувала Терещенка: це сцена з халатом. І от до Карого підіслано було якогось чоловіка, який пропонував 30 тисяч за те, щоб п’єсу зняли з репертуару. Звичайно, Карпенко не погодився: його не можна було купити”. Насправді прототипом Пузиря був не конкретно Терещенко, про це зауважує І. Карпенко-Карий: “Мій “Хазяїн” – не єсть Терещенко.

Всі хазяїни отрицательного типа пізнають себе в комедії, бо вона написана з багатьох відомих мені багачів”. Отже, цей образ типовий, що є яскравою ознакою реалістичного твору.

Соціально-психологічна Драма “Безталанна” (1884) представляє вже романтичну творчість майстра. Любовний трикутник – хоч і не дуже оригінальна, а все ж вічна тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її. Іван Карпенко-Карий відмовився від сценічно ефектних картин весілля, натомість зосередив увагу на буднях молодої сім’ї, прагнучи кожен учинок своїх героїв умотивувати психологічно. Михайло Старицький радив автору дати прозоріше у творі відповідь на запитання “хто винен?” (до речі, драма була названа спочатку саме так) у вбивстві, проте Карпенко-Карий не погодився з цим: “Я взяв життя.

А в житті драма не завжди розігрується за такими законами логіки, щоб не залишилося місця для запитання “хто винен?””. Тобто драматург залишився вірним художній логіці, мета якої не давати прямі й прості відповіді на всі запитання життя, а залишати їх відкритими для глядача. Уважне прочитання хоч одного з монологів Гната розкриває найголовніше в психології конфлікту, який навіть для Карпенка-Карого був загадкою (кого ж мав убити Гнат – Софію чи все ж таки Варку?):

“Г н а т (один). …У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять… Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу… другу – уся душа, усі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві…

Я хочу забуть Варку – і не можу! Цілую Софію – Варка перед очима! Не бачу її, здається, жінку люблю; побачу, почую голос – забуду все і знов одурію”.

У драмі “Безталанна” дія чітко обмежена суто побутовою сферою (без сумніву, через Емський указ 1878 р.). Про гнітючу силу обмежень Карпенко-Карий пише братові Панасові Саксаганському, наголошуючи на тому, що писати про історичне минуле, таке багате на Теми й цікаве для читача (глядача), заборонено; слова “запорожець”, “козак”, “рідний край” – страшні для цензури, тому якщо п’єса добре скомпонована й містить ці слова, то краще її й не надсилати до цензури – усе одно не дозволять. Ось чому в українських п’єсах домінує здебільшого тема Кохання, приправлена танцями й піснями.

Незважаючи на такі перешкоди, Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п’єси “Бондарівна” (1884), “Мазепа” (1893, досі не опублікована: рукописний оригінал знаходиться в Петербурзі), “Паливода ХVІІІ століття” (1893), “Гандзя” (1902). Вершинним твором І. Карпенка-Карого на історичну тематику вважається трагедія “Сава Чалий” (1899).

Комедія утворилася в період античності (” Вершники “, “Птахи” Арістофана). За основу комедії взято смішне – це, за Арістотелем, “певна помилка і потворність, що нікому не спричиняє страждань”. Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно із середнім рівнем, що існує в житті.

Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, однак, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у певній ситуації. Класиками європейської комедії вважаються Лопе де Вега, Кальдерон, Шекспір (“Приборкання норовливої”, “Багато галасу з нічого”), Мольєр (“Тартюф”, ” Дон Жуан “), Бомарше (“Севільський цирульник”, “Шалений день, або Одруження Фігаро “).

Початки української комедії – в інтермедіях і вертепних драмах ХVІІ-ХVІІІ ст. Яскраві зразки комедії у вітчизняній літературі – “Москаль-чарівник” І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “За двома зайцями” М. Старицького.

Трагікомедія – синтетичний драматичний жанр, у якому поєднуються прикметні ознаки трагедії й комедії: “Ревізор” М. Гоголя, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого та ін.