Історія колишньої радянської держави буяє прикладами заборони на культуру. Заборонялися не тільки добутки, але й самі імена письменників. Однак всупереч заборонам автори і їхні утвори продовжували жити у свідомості наших читачів, доходити до них нелегальним шляхом через границю.
Але вони були доступні тільки вузькому колу присвячених. Зараз перед нами відкриваються цілі шари, покладу такий, ніколи забороненої, літератури
Письменник Борис Зайцев, сам будучи в еміграції, говорив: “Все має зміст. Страждання, нещастя, смерті тільки
Видимо, більшу роль у моральній стійкості російських письменників зіграло християнство. Відчуття гріха й жертовності не давало їхнім душам зачерствіти й озлобитися
Про Бориса Зайцеві прийнято говорити, що він “останній”
Як прозаїк Б. Зайцев став помітний уже на початку 900-х років. Засновник знаменитого літературного кружка “Середовище” Н. Д. Телешов у своїх спогадах розповідає: “Один раз Андрєєв привіз до нас новачка. Як у свій час його самого привіз до нас Горький, так тепер він сам привіз на Середовище молоденького студента в сірій форменій тужурці із золоченими гудзиками.
Юнак талановитий, говорив про нього Андрєєв, надрукував в “Кур’єрі” хоча всього два оповідання, але ясно, що з нього вийде користь”.
В 910-е роки Зайцев був широко визнаний читаючою Росією. Його романом “Блакитна зірка” (1918) захоплювався молодий Паустовский: “Щоб отямитися, я перечитував прозорим, прогрітим немеркнучим світлом улюблені книги: “Весняні води” Тургенєва, “Блакитну зірку” Бориса Зайцева, “Тристана й Ізольду”, “Манон Леско”. Книги ці дійсно сіяли в сутінках київських вечорів, як нетлінні зірки”.
А п’єса “Садиба Паниних” стала віхою для вахтанговцев.
Але головні свої книги Зайцев написав за рубежем: автобіографічна тетралогія “Подорож Гліба”, прекрасні образи художньо-біографічного жанру – про Жуковського, Тургенєва, Чехові, про Сергие Радонежском. Блискучий переклад Дантовского “Ада”. Італію Зайцев знав і любив, мабуть, як ніхто з російських письменників після Гоголя. Дружив в еміграції з Буніним, про яке також залишив чимало цікавих сторінок
На становлення його таланта вплинула чарівність рідної російської природи, що він проніс через все своє життя. Конкретно – це тульско-орловско-калужский край, що він; ніжно йменував “Тосканией нашої російської”.
По літературних ідеях Зайцев був ближче всього до Леоніда Андрєєву. Як і Андрєєв, Зайцев уважав, що колишній реалізм у його звичних побутових формах зжив себе. Старі корифеї зійшли з літературної сцени.
Виключенням був лише Лев Толстої, що зробився як би живою історією. Нове бачилося Зайцеву в символізмі, імпресіонізмі. Як і всі символісти срібного століття, Зайцев захоплювався філолофсько-релігійними творами Вл.
Соловйова, що значно вплинув на світогляд молодого письменника. Любов до людини, до великої цивілізації й великої культури рухала пером Зайцева
Письменник випив до дна гірку чашу вигнання, але зберіг внутрішню волю. І тоді, коли змушений був покинути Росію, і тоді, коли разом з Буніним виявився в окупації після захоплення гитлеровдами Франції
Цей чудовий письменник був найвищою мірою наділений даром угадувати Майбутнє. Бути може, від того, що тверезо й спокійно оцінив минуле – ту минулу, подібно “Титанику”, що затонуло Росію, трагічну приреченість якої він так добре усвідомлював. У далекому 1938 році Зайцев писав: “…
Росія поєднувала й у минулому. Повинна бути терпима й не виняткова в майбутньому – виходячи саме із усього свого духовного минулого: від святих її до великої літератури всі говорили про скромність, милосердя, людинолюбство”.
У цьому змісті в завітах своїх, у книгах Борис Зайцев з’являється перед нами як би письменником завтрашнього дня, письменником майбутнього, тільки-тільки нами що відкривається
(2 votes, average: 4.00 out of 5)