Уявімо, що сьогодні 31 грудня… Незабаром прийде Новий рік, і я допомагаю батькам готуватися до нього. Кухня, ялинка, прибирання кімнат – у цих клопотах непомітно минає день, і я вирішую трошки відпочити.
Прокинувшись, нічого не можу збагнути: за вікном досить світлий присмерк, хоч уже має бути вечір, у хаті немає нікого, крім великого пухнастого кота, який здається таким старим, що дихнеш на нього – і впаде. Дивно, але він дуже схожий на мого Барсика – крихітне кошеня, якого мені вчора подарували. Здивована, одягаюсь і виходжу на вулицю.
Знайомі будинки, магазини, все навколо сяє новорічними гірляндами, десь грає музика, однак дивне відчуття не залишає мене. І раптом бачу на вітрині великі літери: “Вітаємо з Новим 2024 роком!”. Ой лишенько, невже я проспала 20 років?! Не можу в це повірити, однак розумію, що трапилось щось дуже дивне.
Іду тихенько вулицею. Навколо багато людей, всі посміхаються в очікуванні свята, щось купують, несуть ялинки і гомонять між собою… українською мовою. Навколо мене на вітринах крамниць, на рекламних плакатах вже немає такої набридливої
Наближаюсь до річки, що протікає містом. Коло неї, як і завжди, багато рибалок. Мимоволі усміхаюсь: ну що можна спіймати серед великого міста?
Хіба що купу сміття. Однак у рибалок вже повні відра великої риби, і вони знову опускають в ополонки свої вудки. А там, де сильна течія, вода не замерзла, і в ній плавають дикі качки. Та й вода сама чиста, прозора, в ній не видно сміття, зник навіть очерет, який свого часу свідчив про поступове замулення й заболочення річки.
Здається, я починаю вірити, що потрапила у майбутнє! Та й повітря, як я тепер помічаю, набагато чистіше, дихається легко.
Іду далі у напрямку центральної площі. Поступово помічаю, що міський транспорт рухається майже безшумно, і всередині автобусів не так багато людей, натовпу немає. А ось і метро!
Та його ж теж не було у моєму місті!
Уздовж дороги стоїть цілий ряд бігбордів. Але дивно: на них не реклама, а ілюстрації з життя нашого міста і всієї України. Ох, якою ж прекрасною стала наша держава! Жовті лани пшениці, зелені ліси, синє море, чисті охайні міста, привітні посмішки людей.
Бачу фото відроджених шахт, фабрик, заводів…
Ось я на центральній площі міста. Люди поступово збираються навколо великої яскравої ялинки. Дивлюсь на своїх земляків і не впізнаю. З їхніх очей зникла одвічна настороженість і втома, страх за майбутнє.
Очі людей сяють святковим блиском, радістю, щастям. Та й одягнені вони не так, як колись. Не можу сказати, що одяг на моїх земляках вражає своєю надзвичайною пишністю, але він якісний, охайний і новий. Цікаво: на багатьох жінках довгі розкішні шуби.
Це ж скільки грошей треба мати! Придивляюся: це ж високоякісні синтетичні хутра, які не відрізниш від справжнього хутра! Здається, дії “Гринпісу” не минули даремно.
На площі стоїть величезний телевізійний екран, який я колись бачила тільки в Києві. На ньому постійно змінюються кадри. Знову я бачу сторінки життя рідної України. І всюди те саме, що зараз навколо мене: щасливі люди, добре зодягнені і не голодні, усміхнені діти в яскравому теплому одязі.
Та ось люди навколо мене заворушилися. Незабаром дванадцята година. Зараз на екрані з’явиться Президент.
Присуваюсь ближче, адже мені дуже цікаво: яким же має бути Президент такої чудової держави?
Навколо відкорковують шампанське. Наше ж таки. Українське!
Я затамовую подих. І раптом… щось дзвенить.
Я схоплююсь. Телефон. Чую голос подруги: “Ти де забарилась? Через годину Новий рік!”. Опускаю слухавку.
Очі зупиняються на календарі: 31 грудня 200… року. На мене дивиться великими очима моє маленьке кошеня. Отже, це був тільки сон? Але на душі у мене легко й радісно.
Я вірю, що моя країна за 20 років стане такою квітучою, прекрасною, як і в моєму сні. І добре, що і я зможу докласти до цього своїх зусиль!
(2 votes, average: 3.50 out of 5)