Зима цього року лягла рання. Кілька днів підряд ішов сніг. Двірники, захоплені зненацька снігом, не встигли згребти опале листя.
Де-не-де можна було побачити різьблений кленовий листок, що стирчить з-під снігу. Ще подекуди на деревах залишалося листя. Здавалося, дерева підставили свої долоньки, на яких лежав і не танув сніг. Листя на дубі, що залишилося, схоже на жерстяне. Воно стукало одне об одне, начебто намагалося зігрітися.
А ось горобина давно скинула своє листя, і тільки жмутики гіркуватих оранжево-червоних ягід робили дерево ошатним.
У кронах горобин завжди стоїть пташиний гомін. Упали в око невеликі сірі співучі птахи з червоними грудьми. Це снігурі.
Коли вони злітали, здавалося, що чиясь невидима рука підкидає жменю горобини. Я люблю тихо підійти до полум’яніючої горобини і послухати пташині голоси, а ще помилуватися снігурами. Однак птахи кудись зникли.
Чи то горобина їм не сподобалася, чи то я їх налякав, тільки я більше не бачив на цій горобині снігурів.
Вдома я намалював снігура,
Одного разу я прийшов до знайомої горобини. Мій намальований снігур розгойдувався на вітрі. Горобці не звертали на нього ніякої уваги. І раптом на сусідній гілці я побачив сірого птаха з червоними грудьми. Снігур діловито заглядав у крону дерева, де метушилися ще такі ж птахи.
Він покосився на мене, тренькнув і спурхнув з гілки. З крони зірвався снігур і, низько пролетівши над моєю головою, описавши півколо, повернувся на гілку. У мого снігура з’явилися друзі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)